Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 150

Лев Толстой

Ці дими пострілів і, чудно сказати, звуки їх надавали найбільшої краси видовищу.

Пуфф! — раптом виникав, граючи ліловим, сірим та молочно-білим кольорами круглий, густий дим, і бумм! — лунав через секунду звук цього диму.

«Пуф-пуф» — піднімались два дими, штовхаючись і зливаючись; і «бум-бум» — підтверджували звуки те, що бачило око.

П’єр оглядався на перший дим, який він залишив округлим щільним м’ячиком, і вже на місці його були кулі диму, що тяглися вбік, і пуф... (з зупинкою) пуф-пуф — зароджувались ще три, ще чотири; і на кожен, з такими ж проміжками, бум... бум-бум-бум — відповідали красиві, тверді, певні звуки. Здавалося, то що дими ці бігли, то що вони стояли, і повз них бігли ліси, лани та блискучі багнети. З лівого боку, по полях і кущах, безперестанно зароджувались ці великі дими зі своїм урочистим відгомоном; і ще ближче, по низах і лісах, спалахували, не встигаючи округлитися, маленькі димки рушниць і так само давали свій маленький відгомін. Трах-та-та-тах — тріскотіли рушниці хоч і часто, але неправильно і вбого в порівнянні з гарматними пострілами.

П’єру захотілося бути там, де були ці дими, ці блискучі багнети, цей рух, ці звуки. Він оглянувся на Кутузова і на його почет, щоб звірити своє враження з враженням інших. Усі так само, як і він, і, як йому здавалося, з таким самим почуттям дивилися вперед, на поле бою. На всіх обличчях світилася тепер та прихована теплота (chaleur la ten te) почуття, яку П’єр помічав учора і яку він зрозумів цілковито після своєї розмови з князем Андрієм.

— Їдь, голубчику, їдь, Христос з тобою, — казав Кутузов, не зводячи очей з поля бою, до генерала, що стояв біля нього.

Вислухавши наказ, генерал цей пройшов повз П’єра до спуску з Кургана.

— До переправи! — холодно й суворо сказав генерал у відповідь на запитання одного з штабних, куди він їде.

«І я, і я», — подумав П’єр і пішов у тому ж напрямі, за генералом.

Генерал сідав на коня, якого підвів йому козак. П’єр підійшов до свого берейтора, що тримав коней. Спитавши, який смирніший, П’єр виліз на коня, схопився за гриву, притиснув закаблуки коневі до живота, вивернувши ноги, і, почуваючи, що окуляри його спадають і що він не може відняти рук від гриви та поводів, поскакав за генералом, викликаючи усмішки у штабних, які з Кургана дивились на нього.

XXXI

Генерал, за яким їхав П’єр, спустившись з гори, круто повернув ліворуч, і П’єр, загубивши його з очей, влетів у лави піхотних солдатів, що йшли попереду його. Він намагався виїхати з них то вперед, то ліворуч, то праворуч; але скрізь були солдати, з однаково заклопотаними обличчями, зайняті якоюсь невидною, але, певне, важливою справою. Всі однаково незадоволено-запитливим поглядом дивились на цього товстого чоловіка в білому капелюсі, який невідомо для чого топче їх своїм конем.