Читать «Візантійська фотографія» онлайн - страница 36
Володимир Єшкілєв
— От старий козарлюга! — захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. — От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, — він тягнеться з обіймами до череваня. — Але ж ти пуцю, пуцю…
— За мистецтво! — проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір — Сезанн упосліджує Енґра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе у багатосуття невизначеності несамовите запрошення до істини. «Сивілла біснуватими губами», — шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають.
Ша! — каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. — Я буду, бля, вірш свій читати…
Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:
Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»
В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка, як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…
Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.
Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, щоб розповісти все те, що не розповів учора (це «учора» не має часової визначеності, йому тисяча років і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того — історію Ферекіда Сіроського, що помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфаґора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час — це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфаґора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться у дерев'яні рурки їх славлячі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога, як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути — у нескінченості, казав він, не може бути ні зв'язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве і незґрабне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває потяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках — минущим) життям і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він прираховує своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменю на кордоні провінції Сірія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…
