Читать «Візантійська фотографія» онлайн - страница 38

— Купи. Дві гривні.

— Що там з малою?

— Купи, — Бомж дивиться в ранкове безлюддя з партизанською впертістю старого невдахи. Кошеня мружить очі.

— Ось. Вісімдесят копійок. На сто грам тобі стане.

Обличчям Бомжа накреслюються двійко рівчаків, два бґанковища, марсіанські канали, що визміюються зі сльозовиків і, попри кратери згаслих фурункулів, збігають до екватору ротової печери. Шкіряний згадує двоюрідного брата, його обличчя з такими от каналами, але блискучими від сліз. От він стоїть і плаче, нічвидою у смугастих трусах, тлустий двоюрідний брат у дверях бічної кімнати, і в руці його — смердючі шкарпетки (в нього з дитинства страшенно смерділи ноги). Брат каже: «Вони чомусь сьогодні смердять інакше. Вони завжди смерділи тухлою рибою, а тепер чомусь ацетоном. Я, певне, скоро помру». І плаче… І невдовзі, дійсно, помирає…

— На, — Бомж тицяє Шкіряному кошеня.

— Не треба, старий. Йди, похмелися.

— А та мала сучка жива, — Бомж забирає гроші, садовить у торбу чорне котисько і озирається навколо.

— Втратила око? — Шкіряний піднімає Пластилінового Птаха. Біль меншає, пульсуючий дріт огортається ізоляцією.

Бомж йде у напрямі скверу. Хлястик сандаля на його скаліченій нозі малює невидимі коми. Там, де западину в асфальті вкрила потріскана всохла грязюка, ті коми все ж набувають знаку. Знак зупиняє погляд Шкіряного на грязюці і знов він сподоблюється почути verba et voces:

«… Найважче у живописі, Володимире, намалювати запорошене середовище і всохлу грязюку. От був в Одесі один такий художник, Зайцев.»

«Це той, що написав „Синю чайхану?“»

«Ні, інший. Його в Одесі ще, напевне, пам'ятає кілька старих алконавтів. Він постійно ходив Ланжероном із старим армійським чайником. Отаким. Ну, ти в армії не служив, не знаєш. Він з тим чайником день у день ходив до бази Плодоовочепрому і брав у чайник найдешевшу бормотуху. Від марочних портвейнів у нього була печія. В марочні портвейни додають перепалений цукор і від того починається печія… Ти ж не знаєш всього цього, у вас тут на Галичині горілчана культура, а там на півдні — культура винного алкоголізму. Краснєнькоє. Різні там вина. Масандрівські, молдавські, болгарські… Сонце. Легкий кайф. Смачно, не те, що всі ці сивушні „корони“. Так от, цей Зайцев єдиний тоді в Союзі вмів малювати всохлу грязюку. Один до одного. Ніхто так не вмів. Академіки так не вміли. Був він самітник. Я до нього раз прийшов у майстерню. Навколо майстерні — двір, зо п'ять псів бігають. Весь двір у псячому гівні, йдеш, як мінним полем. В майстерні все заставлено: картини, книжки — не пройдеш. А посередині — отака  — в людський зріст, пака партійних газет. Він ідейний був художник. Передплачував з року в рік „Правду“, „Правду України“, і складав їх, закладки робив. Але оселедець у портреті Брєжнєва також загортав. От… Прийшов я до нього, а він так — жи-и-ик — двома пальцями відрахував у тій паці газети, і витягує з-поміж них літографію: потріскана грязюка. Тріщини, тіні — один до одного. Лінія, колір, напівтон… Ти розумієш, Володимире, один до одного! Показав і сховав… Найвищий пілотаж».