Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 66

Михайло Тимофійович Погребецький

Нам є про що поговорити. Маршрути наших експедицій збігаються аж до самих верхів'їв долини Інильчека. Звідти група Суходольського повинна йти на Північний Інильчек і намагатися штурмувати Хан-Тенгрі з півночі, а наша група вирушає на цю ж вершину з півдня.

У минулому році москвичам вдалося проникнути на Північний Інильчек за озеро, що заступило нам шлях. Це була славна перемога. На Північний Інильчек вперше проникли люди!

Ми жадібно слухаємо їх розповідь. Групи Гусєва і Суходольського йшли до озера різними маршрутами. Гусєв, Михайлов, Рижов і відважна дівчина Косенко пробирались до Північного Інильчека не знизу, з долини Інильчека, а згори, з півночі, через Сариджаський хребет.

Це була смілива, можна сказати, відчайдушна спроба, тому що група була споряджена досить скудно. Але все ж альпіністам вдалося знайти в гребені хребта пониження, що нагадує перевал, і через нього спуститися за озеро, на льодовик.

— Уявляєте, як ми торжествували, що першими стали на цю «білу пляму», — розповідає Гусєв. — Але Суходольський, як виявилося, випередив нас.

— Як?!

Суходольський мовчки посміхається, даючи можливість Гусєву продовжувати розповідь.

— За два дні до нашого спуску він проник на озеро по скелях, причому рушив по схилах сам, без супутників.

Супутникам Суходольського не пощастило. Двоє з них попали у воду і захворіли, третій змушений був лишитися з ними.

— От я й вирішив іти сам, — каже Суходольський. — Оглянув у бінокль скелі, здалося, що зумію справитися.

Ми дивимось на обвітрене обличчя Суходольського осудливо. Хіба можна ходити по таких горах самому?

Правда, високий зріст і вправність Суходольського дозволили йому використати навіть незначні «зачіпки» на скелях. Ліз він обережно, знаючи, що коли вже зірветься, то розраховувати йому нема на кого. Але все-таки подібні подорожі далеко не завжди кінчаються; благополучно.

Проте все це вже позаду.

— А як думаєте йти в цьому році? — питаємо москвичів.

— Будемо пробувати двома способами, — спокійно відповідає Суходольський. — І по скелях, де я пройшов у минулому році, і через озеро, на пневматичному човні.

НА ВИХІДНІ РУБЕЖІ

7 липня разом з москвичами вирушаємо в дорогу. Вночі наш караван виходить з Каракола на схід по широкій Іссик-Кульській улоговині.

Я люблю нічні переходи. Немає спеки, коней не тривожать оводи, і вони йдуть спокійно. Гори, скелі, дерева набирають вночі таємничого вигляду.

Ідемо вже кілька годин. Давно закінчені розмови, навколо тихо, і тільки чути, як попирхують коні.

Але ось починається світанок. Чути гавкання собак і співи півнів. Село Бозщук. Струминки диму піднімаються з димарів. Сонні хазяйки виганяють за ворота худобу; перевалюючись на ходу, ідуть до річки гуси і качки.

День обіцяє бути жарким. Але нам це не страшно. Години через три ми вже йдемо в тінистій ущелині Тургень-Аксу.

Долина Тургень-Аксу прорізує північний схил хребта Терскей-Алатау і йде майже прямо на південь. На самому початку ущелини обидва її схили густо поросли прекрасною тянь-шанською ялиною. Вузенька стежка піднімається серед гранітних уламків і дерев; коням, нав'юченим важкими тюками, рухатись по ній дуже важко.