Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 47

Доходимо до широкої улоговини вздовж правого схилу льодовика. Вона утворилася від розтавання кромки льоду біля нагрітих сонцем берегових скель. В альпіністській термінології така улоговина зветься рантклюфт, що в буквальному перекладі на нашу мову означає «бортова ущелина».

У звичайних долинних льодовиків рантклюфт являє собою вузьку щілину. Але на Інильчеку все набирає грандіозних масштабів. Рантклюфт тут — справжнє міжгір'я, правий край якого — скелі з береговими моренами, а лівий — льодовик. Унизу біжить бурхливий потік.

Багмут і Шиманський йдуть вперед вибирати шлях. Через деякий час вони з'являються на високому горбі. Багмут махає рукою і кричить:

— Сюди! Сюди! Тут на схилі зелена галявинка. Можна підгодувати коней.

Караван прямує до схилу. Коні, побачивши серед пустині з каміння і льоду порослий травою оазис, самі повертають до нього. Та й ми радіємо цій непередбаченій зупинці — блукаючи по льодовику, намучились усі: і коні, і люди.

Розташовуємось на галявині. З в'юків скинуті дрова, і через кілька хвилин полум'я вогнища, можливо вперше тут, освітлює льодові простори Інильчека.

Ранком старик Набоков будить нас:

— Вставайте, лежебоки, ведмеді тут ходять, а вони сплять. Дивіться, щоб коней не роздерли.

Ми схоплюємось і хапаємося за гвинтівки.

— Де ведмеді? Набоков усміхається.

— Знайти треба. Слідів скрізь видимо-невидимо. Саме тут їх царство. І козли гуляють. А ви спите… — долає він з докором.

Багмут, Редак і я вилазимо на схил.

— Старик правий, — каже Багмут, — звірина тут водиться.

Всюди видно сліди перебування гірських кіз. Нори бабаків у багатьох місцях розриті ведмедями. Їхні широкі й короткі, подібні до людських ніг лапи з кігтями чітко відбилися на виритій землі.

Піднімаємося ще вище. Травниста ділянка закінчується, за нею йдуть осипи і скелі, увінчані красивими конусоподібними сніговими вершинами.

«Льодовий стіл» на Інильчеку.

— Гляньте, — кричить Аркадій, — он усі ті тріщини, які ми обходили.

Зверху добре видно зяючі в тілі льодовика тріщини. Вони глибоко розривають льодовик у всіх напрямах. Потоки талих льодовикових вод виточили в його поверхневих шарах русла і водоспадами течуть у тріщини та льодовикові млини.

Наші спостереження перериваються сердитим криком Набокова.

— Давайте вниз! Хіба не бачите, що коні нав'ючені? Навіщо тварину вантажем мучити?

Набоков мужньо переносить усі злигодні. Але ходить він, дуже кульгаючи: пошкоджена колись нога розпухла і не дає йому спокою.

Йдемо по рантклюфту. Це єдиний можливий шлях. Потік, що так бурхливо мчав тут учора, зник. Караван іде м'яким мулистим руслом, і цього разу коні не калічать ніг об кам'яні уламки, непомітні під водою.

Та ось сонце зігнало ранкові тіні, і звідусіль почали текти струмки. Вони, дзюркочучи, збираються в один потік і десь угорі проривають снігову загату. Ми чуємо наростаючий шум. Вода швидко мчить до нас, несучи снігові і крижані брили, і вмить заповнює порожнє русло рантклюфта.