Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 46

Що нас чекає на цьому шляху? Чи вдасться нам дійти до Хан-Тенгрі?

Прямо перед нами виростає на всю ширину долини величезна чорна маса. Це язик льодовика-гіганта, що обривається в долину. Ліворуч із нього виривається головний потік. Він несе каламутну воду, котить гальку і щебінь, відкладаючи їх на своєму капризному, мінливому руслі. Поверхня покрита кам'яними уламками товстим шаром болота з намулом. Лише окремі оголені площадки майже чорного льоду свідчать про те, що перед нами льодовик.

Язик льодовика падає в долину крутим обривом метрів на п'ятдесят-шістдесят.

— Нелегко взяти цей горбик, — говорить Набоков, об'їжджаючи льодові схили язика і намацуючи пильним оком, звідки можна почати підйом. — Ідіть-но сюди! — кричить він. — Тут проберемось.

Ми спішуємось, беремо коней за поводи і повільно піднімаємось слизькою «дорогою» — по руслу, вимитому замерзлим тепер льодовиковим струмком.

Льодовик ще спить. Каміння і щебінь, примерзлі до його поверхні, нерухомі.

Але ось загоряються гребені гір, сніги на них рожевіють, і перші промені сонця падають на льодовик, запалюючи на шматочках слюди, вкраплених у гранітнім щебені, золоті зайчики. Теплішає. Шматки оголеного льоду зволожуються, з льодових бурульок на напливах краплина за краплиною стікають цівочки талої води і, пробиваючись з-під каміння, збігаються в струмки. З краю язика повільно сповзає просякнутий вологою дрібний щебінь з глиною. Тане льодяний цемент, що утримував великі камені, і вони один за одним зриваються вниз.

Льодовик ожив.

Крок за кроком рухаємось уперед. Ширина льодовика досягає тут двох кілометрів. Умови для коней незвичні. Кожен підозрілий звук лякає їх, вони прядуть вухами, обережно ставлять ноги на лід і на слизькі камені морени.

Усюди, скільки сягає погляд, на льодовику лежить густий моренний покрив, видніються численні бугри з щебеню. Вони стоять, нагадуючи застиглі бархани і надаючи льодовикові вигляду кам'янистої пустині. Часто зустрічаються великі кам'яні брили на льодяних стовпах. Це так звані «льодовикові столи». Уламки скель падають із схилів і захищають собою лід від танення.

Вести караван важко. Доводиться безперервно підніматися на високі вали морен, щоб як-небудь орієнтуватися. Але й це мало допомагає. Перед очима всюди стирчать нагромадження каміння і льоду, з-за яких зовсім не видно, куди вести караван.

Весь час то спереду, то збоку лунають застережливі окрики:

— Сті-ій! Далі ходу нема!

І ми знову йдемо вверх шукати дорогу, йдемо ланцюжком, весь час петляючи. Не раз і не два доводиться повертатись туди, звідки вийшли: то тріщина раптом перетинає дорогу, то озерце з висячими льодовими стінами…

На похилих місцях, ледве покритих дрібним щебенем, коні, втрачаючи опору під ногами, ковзають, косять очима на страшні провалля в льоду, тремтять усім тілом, вкриваються потом від нервового і фізичного напруження. Стає очевидно: якщо й далі будуть такі труднощі — коней доведеться повертати вниз, на базу.