Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 41

Очі ледве розрізняють товаришів, які поспішають вибратись із спальних мішків. Багмут, напівроздягнений, уже схопив гвинтівку і гарячково шукає патрони.

За палаткою чути голоси. Хтось із наших коногонів, які стережуть коней, сперечається по-киргизькому з невідомими людьми.

— Не чіпай! Це коні експедиції.

— Геть! — різко відповідає інший голос. — Стрілятиму!

В імлі силуети людей ледве помітні. Підходить Набоков і на диво спокійно сповіщає:

— Біда, товаришу начальник, — банда забрала коней.

— Де банда?

— Там, — показує в темряву Набоков.

Банда пішла долиною вниз, у той бік, де зараз прикордонники і частина наших товаришів.

— Треба попередити Головіна, — кажу я.

Іти потрібно зараз же, поки темно і можна добратися непоміченими.

— Я теж піду, начальнику, — озивається Барданкул.

Третім виявляє бажання піти Франц. Біжимо вздовж високої тераси правого берега, усі попригинались, щоб не видно було наших силуетів. Раптом Барданкул зупиняється, напружено вдивляється. Дивлюсь і я. Спереду розрізняю ледве помітні контури вершників.

Барданкул підводиться і кричить:

— Мен Бардан-ку-ул! Я Бардан-ку-ул!

Я сіпаю його за рукав:

— Ким бу? Хто це?

Барданкул мовчить і ще пильніше вдивляється в невиразні постаті. Чути цокіт підків і голоси незнайомих киргизів, що наближаються.

«Басмачі», промайнуло в голові.

Раптом Барданкул піднімає вгору руки і кричить:

— Не стріляй, товариш! Моя Барданкул. Начальник тут!

Я вже близько бачу вершників; вони опускають гвинтівки і мчать до нас. Це прикордонники, і з ними киргизи з юрт.

— Як ви сюди потрапили? — дивується Головін. — Я ледве вас не підстрілив. Що там у вас?

Виявляється, Головін почув постріли і негайно вирушив до нас у табір. Тепер, довідавшись про напад банди, він зразу ж повернув загін у погоню за басмачами. Настрій у всіх тривожний. Невідомо, чи доженуть прикордонники банду, чи ні. А ми поки що без коней.

На щастя, все скінчилося добре. На світанку на коні без сідла примчав Нургаджа. Він ще здалеку кричить:

— Вся кінь є, товариш начальник! Басмач злякався — залишив вся кінь!

Незабаром повертається загін Головіна. Банду наздогнати не вдалося. Вона втекла, кинувши наших коней.

— От і відпочили перед перевалом, — жартує наймолодший учасник нашої подорожі Аркадій Редак.

Так замість відпочинку нам дісталась сумбурна тривожна ніч. Але ми задоволені: могло бути гірше.

Швидко сідлаємо коней, прив'язуємо в'юки і виступаємо до перевалу. Тепер уже попереду їде роз'їзд.

Стежка повертає на південь, і караван входить у вузьке міжгір'я. Вздовж його крутого лівого схилу виступають граніти, а праворуч на кручах — вапняки. З обох схилів звисають невеличкі льодовички і сповзають осипи. На дні долини лежать величезні кам'яні брили. Вище — перевал. Він дуже крутий і весь в снігу.

«Невже коні подолають його?» виникає сумнів. Знизу це здається неймовірним. Одначе вголос ніхто нічого не говорить. Кожен розуміє: треба подолати.

Перед підніманням ретельно перевіряємо попруги, підгрудники, в'юки. Виїжджає передова група — прикордонники з Набоковим і джигітами. Вони протоптують покручену стежку. Інакше в цьому глибокому снігу не пройдеш. Під снігом — лід. Нам видно, з яким зусиллям коні беруть кожен метр перевалу. Один кінь тричі зривається: його хазяїн, лаючись, спускається вниз і знову витягає коня на стежку.