Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 30

Ми питаємо Набокова про Мерцбахера.

— Німця пам'ятаю… Як не пам'ятати! — каже він. — Добре пам'ятаю. В дев'ятсот другому і третьому ходив я з ним. Завзятий був чоловік. Шістдесят років йому в той час було, а він молодому гарту дасть. Намучилися з ним, хай йому… До Хан-Тенгрі, бачиш, йому дуже треба було, а чого — і досі не знаю. Пік той звідусіль видно, а от як підійти до нього ближче, ніхто не знав. Ми і з Баянкола пробували, і з Сариджасу. Спасибі мисливцю — киргизинові одному, випадково його зустріли — давай, каже, сто карбованців — проведу. І провів. З Інильчека до Хан-Тенгрі треба йти. Тільки з Інильчека. Більш нізвідки не пройдеш.

Пам'ять уже почала зраджувати Набокову, багато він позабував, але й те, про що розповів, було важливим. Значить, ми на правильному шляху. До Хан-Тенгрі треба йти з Інильчека.

В КЕТЬМЕНСЬКИХ ГОРАХ

Джигіт Барданкул привіз сумні вісті. Ріка Ілі розлилась, підмила стовпи, і телефонний зв'язок, на який ми розраховували, перервано.

Що робити?

Іду до начальника прикордонної застави, але він не може нічим допомогти. Треба самим шукати вихід. Вирішуємо всі їхати до телефонного пункту.

Уночі безперервно ллє дощ. Схили гір і передгір'їв покрилися снігом. Але нас це не зупиняє. На світанку сідлаємо коней і вирушаємо в дорогу. Під'їжджаємо до переправи через ріку Баянкол. На березі метушаться люди.

— Щось трапилось, — каже Шиманський.

З річки долітає крик:

— Ря-а-туй-те-е!

Туди мчить вершник і кричить у наш бік:

— Вірьовку! Вірьовку давай!

Дивимось на річку, — і нам усе стає зрозумілим. Баянкол широко розлився і з гулом несе свої розбурхані води. На середині річки пливуть корзини, дошки, пучки зв'язаної соломи і запряжена парою коней мажара. На мажарі перелякані старик і молода жінка. Коні, витріщивши з жаху очі, марно рвуться до берега. Мажару заносить вперед і ось-ось перекине. В цю мить з берега летить вірьовка. Старик ухитрився схопити її кінець і прив'язати до мажари.

— Тя-я-гни-и-и!

Ми кидаємось на допомогу, хапаємо вірьовку і, впираючись у мокрий пісок, тягнемо. Коні, відчувши, що їх тягнуть до берега, стають більше впевненими, і незабаром їх мокрі тремтячі спини показуються з води. Пригода закінчується благополучно.

Ми стоїмо в задумі.

«Чи не буде з нами ще гірше, якщо зараз почнемо переправлятися?» тривожать невтішні думки.

Допитливо дивимось на потемніле обличчя Барданкула.

— Ну, що, Барданкул, підемо через Баянкол?

— Джок, начальник. Ким мелене кизинка тамак берет?

Нічого не зробиш, доведеться вирушати ранком, коли буде найменший рівень води.

— Повертаймо, хлопці, — кажу я, — завтра приїдемо раніше.

До п'ятої години ранку наступного дня вода спала, але рівень її все ж високий. Все одно треба їхати. Скоро вода знову підніметься — хай тільки пригріє сонце і в горах почне танути сніг.

Коні неохоче йдуть у воді. Мить — і ноги їх уже не дістають дна. Вода несе нас, берег мчить вбік, і ми виходимо на протилежний берег на півкілометра нижче.