Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 28

Усе це ми помічаємо побіжно, бо самі, не відриваючи очей, дивимось на південний схід, де має бути Хан-Тенгрі. Ось уже видно слабкі проблиски світанку.

Наші фотографи і кінооператори насторожилися.

Раптом на сході запалали перші промені, і перед нами, ніби чарівна картина на екрані, несподівано вималювалось пасмо льодяних гір. Здається, що з самого низу і до вершин вони з суцільного льоду.

Трохи на схід від середини цього пасма піднімається біла гостроверха піраміда з обривистими краями. Схили її надзвичайно високі і круті.

— От він, Хан-Тенгрі, — чомусь прошепотів Коляда.

Так, це був Хан-Тенгрі — Володар неба.

Я наводжу бінокль. Піраміда Хан-Тенгрі здається звідси тригранною; східна її грань дещо крутіша, ніж північно-західна, а схили північної грані, оберненої до нас, різко падають вниз стрімкою стіною, і сніг тільки де-не-де тримається на невеликих виступах.

— Так, цей горішок занадто міцний, щоб його розкусити, — задумливо каже Франц, уважно розглядаючи вершину.

Ми всі стоїмо в глибокій задумі. Як проникнути в цей льодяний світ? Звідси це здається неможливим.

Сонце піднімається до зеніту, пасма льодяних гір стають дедалі прозорішими і, нарешті, зовсім зникають, ніби тануть у сонячному промінні.

Пізніше я не раз бачив Володаря неба з різних висот і з різних сторін, але нізвідки його пірамідальна вершина не здавалася мені такою величною, грізною і недоступною, як з озера Бурадобусин.

Повертаємось у Кокпак. Того ж дня одна частина групи виїжджає в Наринкол для оформлення різних документів, а друга залишається чекати у гостинного голови сільради, бо саме з цього села ми маємо намір пробиратися в долину Інильчека.

НАБОКОВ ПРИГАДУЄ

Від Кокпака до Наринкола не більше сорока семи кілометрів. Коні у нас добрі, і за кілька годин ми в'їжджаємо в селище.

Наринкол — найближчий до Хан-Тенгрі населений пункт. Одразу ж за селищем пролягає кордон з Китаєм. Північно-західні гори китайського Тянь-Шаню видно звідси як на долоні.

Начальник прикордонної застави зустрічає нас дуже привітно, але коли мова заходить про перепустку в долину Інильчека, він розводить руками:

— На жаль, я сам не можу видати такої перепустки. Необхідно запитати в прикордонному загоні.

— Скільки ж на це потрібно часу?

— Прямого телефонного провода сюди ще не дотягли. До кінцевого пункту, з якого можна говорити, три дні їзди. Значить, на дорогу в обидва кінці шість днів та день-два на всякий випадок.

Ми розгублено переглядаємось. Втрата семи-восьми днів для нас надто відчутна. Але іншого виходу нема, і ми мовчки погоджуємось.

Начальник застави пише телефонограму і відправляє її з нашим джигітом Барданкулом до того місця в Кетьменських горах, до якого вже дотягли телефонний провід.

Барданкул майже не розпитує, де знаходиться переговорний пункт і як туди потрапити. Кочовикові необов'язково називати точну адресу. Кочове радіо, так званий узун-кулак, що в перекладі з тюркського означає «довге вухо», завжди безпомилково направить його до адресата.