Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 104

Ми в захопленні від незайманих нетрів Кумару і почуваємо себе в цій долині справжніми робінзонами. Адже тут ще ніколи не ступала нога людини. Ми — перші!

В бік Сариджасу звідси йдуть три глибокі щілини. Одна з них — русло річки Кумар, а дві інші —сухі річища, які заповнюються тільки під час паводка.

Ми прямуємо до гирла річки, де вона впадає в Сариджас, — обслідувати ту невеличку ділянку на Сариджасі, яку нам не пощастило пройти від Урок-Киру до Кумару через зрив на скелях.

По дорозі до гирла ущелина заросла густим лісом і чагарником.

— Навряд чи ми швидко проберемось через цей ліс, — говорить Баташов. — Чи не можна якось обійти його по скелях?

Ми вибираємо порівняно зручну для проходження ділянку і підіймаємось на скелі. Звідси видно всю південну сторону луки Урок-Киру. Повернувшись потім на південь, бачимо і вузький коридор нижньої течії Сариджасу.

Обидва схили стоять тут високими стінами, мало не паралельними одна одній. Тільки на окремих ділянках спускаються круті осипи і лежать нагромадження кам'яних обвалів. Вдалині час від часу підіймаються, немов від вибуху, густі хмари пороху. Це обвалюються породи, підмиті річкою. Шум каменепадів ледве чутно, його заглушає рев річки, що падає потужними каскадами на порогах скелястого ложа.

Далі Сариджас круто завертає на південний схід і зникає з очей. Видно тільки стрімку стіну правого схилу, що ніби наглухо замикає долину.

Спустившись до самого гирла Кумару, ми повертаємо вгору по течії Сариджасу на північний захід. Схили тут положистіші, ніж у південно-західних стін Урок-Киру, але в усьому іншому картина та сама: ті ж гранітні валуни, які лежать біля берега, ті ж сланцьові схили, осипи, шаруваті товщі скатаної гальки впереміжку з суглинками, і лише де-не-де, вздовж берегових скель, — вузькі смужки піщаного берега.

Тулячись в окремих місцях щільно до скель, щоб не впасти в бурхливі води річки, проходимо до місця, де я і Кюн так безславно зірвались. Оглядаємо скелі, відбираємо зразки, заміряємо падіння і простягання пластів.

Тепер назад. Ми йдемо вже вниз по течії Сариджасу. Сонце зараз в зеніті, вузький каньйон річки яскраво освітлений, і ми добре бачимо, як вона прориває різні гірські породи. Поряд із сланцями тут зустрічаються вапняки, пісковики, красиві рожеві й сірі граніти. Вздовж виходів цих міцних порід ріка мчить впритул до скель, не залишаючи навіть вузької прибережної смужки.

Ми йдемо по тих місцях, де осипи і брили, що обвалилися, дають опору для ніг. Де-не-де доводиться стрибати на гладенькі й вологі валуни. А для цього необхідно добре розрахувати стрибок, щоб не посковзнутись і не зламати ноги. Іноді сходимо прямо у воду і йдемо, придержуючись за скелі, на яких вивітрено невеличкі чашечки, що дозволяє чіплятись руками. З великими труднощами проходимо відстань в п'ять кілометрів.