Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 102

НА УРОК-КИРІ

Була п'ята година дня, коли Кюн і я, вирішивши зібрати зразки порід на південному схилі Урок-Киру, почали спуск до Сариджасу.

Спочатку шлях іде полого, потім схил обривається стрімким уступом, і ми обережно опускаємось по сланцьових плитах, які легко розвалюються і під ногами, і під руками.

— Давайте-но на всякий випадок зв'яжемося, — пропоную я Кюну.

Продовжуємо спуск за всіма правилами альпіністської техніки.

З-під нависаючих скель Сариджасу не видно, але зате чути його невгамовний рев.

Геологічним молотком я вибиваю в сланцях щось подібне до східців, і ми рухаємось по скелях, поки не натикаємось на довгі зигзаги уторованої дикими козами стежки. Деякий час дотримуємось цієї стежки, але потім починається галечник впереміжку з шарами глинозему і стежка губиться. Обкатана галька легко вилітає з-під ніг, спускатися тут ще гірше.

Раптом поряд з собою чую крик Кюна:

— Держі-і-ть!

Мене рвонуло вірьовкою, і я, не встигши утриматися, сам кочуся вниз слідом за Кюном.

Раптом ще один сильний ривок. Вірьовка зачепилась за виступ сланцьової плити біля самого осипу, розірвалась, і тепер кожний з нас котиться самостійно, намагаючись ногами, руками і всім корпусом затримати падіння. Кюну першому пощастило стати на ноги. Він намагається піймати прив'язану до мене вірьовку. Ще кілька зусиль, і я також затримуюсь.

Все тіло нестерпно ниє, в голові паморочиться, до того ж одяг порвався. Ми обережно сповзаємо по осипу до самої ріки, жадібно п'ємо воду і обмиваємо садна.

Трохи відпочили, але повертатися зараз все одно нема сил.

Збираємо чагарник, викинутий рікою і висушений сонцем. Розпалюємо багаття. Полум'я його освітлює схил, з якого ми спустились, і кидає вогняні бліки на води Сариджасу, що котяться через валуни. Настає тепла волога ніч. Ми проводимо її біля багаття, цього разу без спальних мішків і палатки.

Задовго до світанку прокидаємось. Пронизуюча вогкість не дає більше спати. З ріки підіймається густий туман. Треба якось зігрітися. Дров для багаття більше нема, і ми виходимо вниз по течії Сариджасу.

Незабаром наближаємось до місця, де вузька берегова смуга завалена купами каміння із обваленого схилу. Пінистий потік Сариджасу утворює навколо валунів шалений вир.

— В такій імлі тут і ноги неважко поламати, — говорить Кюн.

Ждемо світанку.

Вранці, пройшовши по завалу з гострих сланцьових брил, ми виходимо до широкого осипу і зигзагами підіймаємося по ньому. До ночі, перемагаючи біль від ушибів, вилізаємо, нарешті, на гребінь. На травистому майданчику косогору самотньо стоїть наша палатка. Тихо потріскують жарини погасаючого багаття. Місяць обливає молочним світлом Урок-Кир і навколишні гори. Десь у лісі раз у раз лунає схожий то на стогін, то на регіт зловісний крик пугача.

Заспаний Мадике підігріває на вугіллі вечерю.