Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 93

Він спробував підвестися, але скрикнув від нестерпного різкого болю в спині й втратив свідомість.

Скільки пролежав отак — хтозна. Холод, мабуть, притупив біль. Він розплющив очі.

«Та-а-к, оце потрапив у халепу… Схоже, пошкодив хребет», — думки старого були зовсім нерадісними.

І раптом Вайті побачив поряд свою Ташу! Ні, скоріше, відчув. Собака зістрибнула в яму до Вайті і лягла поруч, щільно притулившись та зігріваючи його своїм теплом. Ретривери — вони такі: ніколи не кидають своїх друзів у біді.

Тільки-но Вайті розплющив очі, собака підскочила й почала, як цуценяті, заклопотано вилизувати йому обличчя, обдаючи не надто свіжим подихом.

— Ташо… Ташо… Ташенько, — розплакався Вайті. — Нумо вибиратися звідси, любенька… Допоможи мені, тягни…

Собака схопила зубами комір його поношеного кожуха й потягла щосили, упираючись усіма лапами, що тремтіли від напруги. Гарчала, сопла, провалювалася в сніг. Тоді, втомившись, лягала поруч із Вайті перевести подих і набратися сил — адже вона теж була немолода. Він допомагав їй як міг. Упирався ногами й ліктями, обіймав, гладив, чіплявся за нашийник і… плакав. Ні, не від болю. Не від страху. Це були сльози вдячності…

Вісімдесятирічний життєвий шлях залишився позаду, але ще ніколи не зустрічав він людину, яка з такою самопожертвою кинулась би йому на допомогу.

Коли вони, нарешті, вибралися з ями, до будинку залишилося ще метрів сто п’ятдесят. Побачивши освітлене вікно, за яким їх чекало тепло і порятунок, Вайті подвоїв зусилля. З величезними труднощами перевернувшись на живіт, став повзти, впираючись то коліньми, то ліктями, допомагаючи Таші. І коли будинок був уже зовсім близько, сили полишили його.

— Все… Не можу більше… — прохрипів він. — Пробач, Ташо.

«Бач, що надумав… навіть і не мрій!» — Таша не здавалася.

Від шорсткого гарячого язика шкіра на обличчі аж почервоніла. Відчувши, що Вайті більше не ворушиться, вона стала штовхати його мордою то в шию, то в бік.

Ні, не ворушиться. Собака боляче вкусила його за ніс, що виглядав з-під коміра.

— М-м-м, — промимрив старий і, розплющивши очі, прохрипів: — Що ж… якщо ти, люба моя, так пік­луєшся — допоможи мені заповзти хоч на поріг…

Вайті розстебнув комір, щоб собаці було зручніше його тягти. Так, разом, вони подолали останні метри завдовжки з життя.

Затягнувши господаря в тепло, Таша прожогом вискочила за двері.

— Гав! Гав! Гав! — SOS! SOS! SOS! — зайшлася вона гавкотом, аж поки не почула шум мотора від снігохода, що наближався до їхнього будинку.

Таша рвонула назустріч — боронь Боже, проїде мимо! Зраділа! До них наближався їхній сусід, Джон.

Таша знала й любила цього суворого здорованя з довгим, зібраним у хвіст волоссям. Він завжди приносив їй смачні кісточки, коли приходив до хазяїна. Вони пили якесь смердюче пійло з бульбашками, від якого в обох розв’язувалися язики, і вони могли проговорили всю ніч. А вона, вмостившись коло їхніх ніг, слухала заспокійливе белькотіння і дрімала. Вона любила такі посиденьки, бо тоді Вайті радів. Вона любила, коли Вайті сміється, і не розуміла, чому він робить це так рідко.