Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 85

Він не знав її.

— Здрастуй, Максе.

— Ти?!

Розповніла і змарніла жінка. Ні, вона не виглядала, як безхатько або п’яничка, ще залишились сліди краси, але було помітно, що в неї немає бажання стежити за собою. Колись великі, блакитні, завжди трохи пустотливі очі згасли і стали сірими. Куточки раніше спокусливих вуст разом зі щоками помітно опустилися вниз. Важка постава вгрузла такими ж важкими ногами в розтоптані черевики, більше схожі на капці.

Ліля обійшла лаву і втомлено опустилася поруч. Максим відчув себе ніяково — настільки благополучно виглядав він у порівнянні з нею.

— Здрастуй, Максе, — повторила вона.

— Здрастуй… Не очікував тебе побачити. Як ти?

— Нічого. Ось приїхала провідати батьків.

— Як вони?

— Старенькі, але нічого, тримаються… А в тебе, бачу, все гаразд?..

— Та нібито…

— Максе…

— Що, Лілю?

— А ти тоді відразу повірив Антону? Що я… провела з ним ніч? Як ти міг?

— Антон — мій найкращий друг… Був…

— Але ж ми пожартували! Хотіли лише розіграти тебе…

— Пожартували? Розіграти?! Але ж ти…

І раптом Максим відчув, що йому взагалі не хочеться нічого з’ясовувати. Ні, не тому, що він боїться дізнатися, що це був тільки дурний жарт, і парочка з нього просто поглузувала. Адже він так любив її, так вірив йому… Не хоче він ворушити давнє. Немає більше ніяких почуттів. Не хоче він, щоб дзвонив Антон. І сам більше не телефонуватиме. Йому все одно, що з ними було, як вони жили і ким стали. Ось так.

— Максиме! — знову рознеслося парком.

Цього разу голос був йому знайомий. Він озирнувся і побачив… свою дружину. Таня поспішала до нього, цокаючи своїми тоненькими шпилечками. У шовковому, кольору грозової хмари брючному костюмчику вона виглядала просто чарівно.

— Вибач, Лілю, зовсім забув. У сина презентація… Пробач… Може, якось іншого разу…

І він раптом відчув себе вільним.

Підхопив свій дорогий шкіряний дипломат і побіг назустріч дружині.

Йому здавалося: всі люди, що тут гуляють, дерева, та й сам парк, дивилися на нього і раділи — ще одна щаслива людина!

Потягло прохолодою, і природа, немов закінчивши ще одну історію, закрила свою книжку і оповила парк і все місто синім серпанком темряви. Міріади маленьких вогників-зірок привітно миготіли, і шелестіло листя дерев: «На доб­раніч, люди. Нехай щастить!»

Хочете сюрприз? або Один звичайний день із життя на Алясці

«Він приїхав, приїхав!» — раділа я, відчайдушно намагаючись зібрати свої емоції докупи. На електронному годиннику було 7:07. Як вчасно!

Мій чоловік прокладає дороги. Цілих три місяці він працював далеко від міста Анкоридж, де ми тепер живемо. Я чекала на нього вдома, бо роботи до біса. А зараз прислухалася, принюхалася… Ні, тихо і кавою не пахне. Дивно…

Вийшла зі спальні. Посміхаюся на всі «двадцять шість» — саме стільки зубів у мене лишилося.

— Good morning, — бурмоче Майк.

Він стоїть посеред кімнати, огидно шкрябає і тре коліно. Я зіщулилася — очікувала не такої реакції.