Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 83

Антон схопив свою і випив одним махом, проігнорувавши простягнуту Максом чарку. Передчуваючи неприємну розмову, Макс випив теж.

— Мені потрібна твоя допомога… — повторив Антон. — Пам’ятаєш нашу з тобою домовленість, що ніхто з нас не буде заважати, якщо Ліля обере одного з нас?

— Авжеж, — полегшено зітхнув Макс. Йому здавалося, що все вже вирішено. Ліля любить його, адже недаремно вони провели разом більше п’яти років і стали такими близькими. Антон — найкращий друг, він не відніме її. Як потім зрозумів, він дуже поквапився з висновками.

Але в той момент йому було трохи ніяково перед Антоном, і він, наче виправдовуючись, белькотів:

— Розумію, що тобі, напевно, неприємно це почути, але я гадаю, ти будеш радий — у нас із Лілею через півроку весілля. Але ж… У тебе там стільки романів за цей час було… Ти писав. Ну, а я — ось…

— Ні, все не так, — обірвав його зніяковіле бурмотіння Антон.

—…?

— Ліля МЕНЕ обрала. Вона любить МЕНЕ! А до тебе вона просто звикла, бо ти завжди був поруч. Розумієш? Просто був поруч.

Йому знадобився якийсь час, щоб усвідомити сказане найкращим другом.

— Вона що, сама сказала тобі про це? — Максим не зміг стримати іронії.

— Так.

— Он як? Коли?

— Сьогодні… Уночі.

Йому раптом стало спекотно. Розпач безжальним кільцем здавив груди…

…Максим на якусь мить повернувся в сьогодення і відчув, що й насправді стало нічим дихати. Він глибоко зітхнув і заодно спробував принюхатися до людини, що тримала його в «сліпому полоні». Слабкий запах якихось парфумів був йому незнайомий. Він повільно, ніби знехотя, знову сповз у минуле…

— Ні, цього не може бути… — пробурмотів Макс, встаючи. Підійшов до телефону, став набирати знайомий номер.

Довгі гудки.

«Де вона? Чому не бере слухавки?»

— Не треба, Максе. Вона не відповість. Та ти й сам навряд чи захочеш поставити її в незручне становище.

— Незручне?! Ти вважаєш це становище всього лише незручним?

У душі змішалися біль, образа, заздрість.

«…ЧОРТ! ЧОРТ! ЧОРТ!»

— Якщо ти по-справжньому кохаєш Лілю, то маєш бажати їй щастя. Тільки справжній друг може зрозуміти і зробити такий крок. А ти, Максе, завжди був справжнім другом, і я ціную це в тобі. Інакше не приїхав би сюди…

—… Ну, то нехай щастить…— Макс узяв склянку, налив у неї горілки і випив одним ковтком. Розмова витягла з нього рештки сил. Руки тремтіли. Голова паморочилась. У роті пересохло.

Антон устав, налив і собі горілку в чарку і урочисто промовив:

— Я знав, Максе, що на тебе можна покластися. Знав, що ми зуміємо пронести нашу чоловічу дружбу через усе життя. Ти — справжній друг!

«А ти?! А ти?!» — рвалося назовні з його душі, але вголос він так нічого сказати й не зміг.

Усі думки закрутилися шаленою круговертю… Чому? Як це сталося? Чому зрадив Антон? Чому зрадила Ліля? Що робити? Але він боявся відповідей, отож отримувати їх не хотів. Відчував себе геть розчавленим. Страшно втрачати водночас і кохану, і друга. Хотілося хоч когось зберегти. І він зробив свій вибір.

Вони цокнулись і випили. За чоловічу дружбу.

Візит Антона залишив у душі Макса гіркий і дуже дивний слід… Коли він зачинив за Антоном двері, раптом відчув, що замикає в темній скрині добрий шмат свого життя. Щасливого життя…