Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 14

Проте того вечора все було інакше. Бабусі, щойно вгледівши наші постаті здалеку, повідкривали роти, щоб, як звичайно, пожурити нас за марнування грошей на оцих здоровезних собацюг. Але «пахощі» від наших чотириногих друзів могли знетямити хоч кого. Отож бабусі зірвалися з насиджених місць і чкурнули по домівках.

Бідолашні старенькі… Уявляю, як їм хотілося висловити все, що вони думають про нас із Наталкою! Але, вочевидь, у них ще буде нагода потішити душу обговоренням побаченого.

Ми мили своїх собак шампунем, обполіскували і знову мили. Я навіть спробувала почистити Онезі зуби. Але смерділо так, що нам обом довелося покарати своїх улюбленців, закривши їх на балконі. Усе вивітрилося десь через пару днів, після того, як ми повторили купання ще двічі чи тричі.

Тепер, згадуючи цей випадок на лікарняному ліжку, ми реготали, як навіжені.

Турботливість моїх близьких і небайдужих до моєї долі людей поставили мене на ноги. Одного разу, приблизно через місяць після нещасного випадку, я усвідомила, що коли трохи перетерпіти, то я, в принципі, цілком можу спустити ноги з ліжка. Це так мене потішило, що я стала пробувати по кілька разів на день.

Життя в палаті тривало, кожен був зайнятий власним одужанням. Марія Василівна, спостерігаючи за моїми спробами підвестися на ноги, якось запитала:

— Полінко, а ти не хочеш розповісти мені про свій сон напередодні вибуху?

— Ви про що, Маріє Василівно? Я ж нікому начебто про сон не розповідала. Чи я марила про це?

— Ні, ти нічого не казала. Звідки знаю? Хіба це так важливо? То що — розповіси?

Того вечора ми з Марією Василівною залишилися в палаті самі, і я вирішила розповісти їй про свій сон. Подумала: ой непроста, здається, старенька. Тим більше, її завтра виписують. Чом би й не поговорити про це? Напевне, я почала муд­рішати. Адже все, що мені потім сказала Марія Василівна, я пам’ятаю й досі.

10

«Я знову у своєму місті. Був сонячний літній день. Як завжди, потрапила до дивного перехрестя. На повідку в мене — два хорти: Онега і ще якийсь гарний чорний пес. Навколо снували люди. Багато людей. Вони були одягнені в яскраве і чимось заклопотані. Хтось щось продавав, хтось купував, кудись поспішали. Хтось із кимось розмовляв. Я вирішила, що нарешті дізнаюся, що це за місто, як називається ця вулиця, хто живе в отій сірій будівлі. Спробувала звернутися хоч до когось, але здавалося, що люди не помічають ані мене, ані моїх собак.

Подумала: «Треба уважніше роздивитися навколо, може, побачу когось із своїх знайомих». І раптом усі заметушилися. Стали розбігатися навсібіч, ховалися в під’їзди і щільно зачиняли двері й віконниці. Я сторопіло спостерігала за цією панічною метушнею, намагаючись дізнатися, що відбувається, але на мене дивилися з жахом, і через секунду я залишилася на перехресті лише зі своїми собаками. Раптом стало якось дивно тихо. Аж тут я чітко відчула здригання землі, неначе якийсь величезний динозавр крокував бруківкою.