Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 12

Дивувалася, що я намагалася йти самостійно, а не виснути на своїх поводирях, при цьому не видавала жодного звуку.

Це Віра — мати двох синів, які обидва були на клятій афганській війні — ані словом, ані поглядом не виказуючи свого страху за життя власних дітей, допомагала мені вижити, знову підвестися на ноги. Наново вчила ходити. Упродовж двох місяців — я ж не підводилася з ліжка — була мені доглядальницею, другом і підтримкою.

Дякую тобі, добра жінко! Я знаю, сини повернуться до тебе цілими й неушкодженими, а ти ще побавиш онуків.

Лише кілька людей знаходилися поряд зі мною. Віра, мій син, який у свої п’ятнадцять утримував домашнє господарство: трьох елітних собак, курей, кролів, город. Та ще й намагався побалувати матір чимось смачненьким. Іще люди, від яких я зовсім не очікувала допомоги. І в цьому полягав мій другий урок, який я мала осмислити й засвоїти. Якими людьми я оточувала себе досі? З ким спілкувалася? Чого навчилася в них? Куди поділися ті, на кого я могла покластися, і чи були вони взагалі — мої друзі?

Таких людей виявилося не так і багато. Але вони допомагали мені всім, чим могли. Приносили кавуни, щоб вимивати отруту, яка всоталася з обгорілих тканин (добре, що саме був серпень). Один надіслав мені здоровезну банку мазі Вишневського для загоєння ран. Гадаю, що лише завдяки цьому чудовому, хоч і смердючому бальзаму, я уникла операції та пересадки шкіри, чим неабияк здивувала всіх лікарів. Слава Вишневському! Теж, напевне, був сильною й мудрою людиною.

Проте більшість із тих, кого я досі вважала друзями, або не з’явилися зовсім, або прийшли лише раз — щоб переконатися, що чутки не брешуть, і я дійсно обгоріла так, що не підводжусь із ліжка. Дехто починав ойкати одразу з порога моєї палати. Бідкалися, лили «крокодилячі» сльози. Але я нищила такий прояв співчуттів у зародку.

— Стоп, стоп! Мені й так кепсько, без ваших голосінь…

Гадаю, вони зі вдячністю сприймали мої прохання — навіщо ці сцени? Бо в тому, що все це була лише гра, я не сумнівалася жодної миті. Після короткого візиту і гарячих обіцянок прийти ще раз (принести щось почитати або допомогти, наприклад, помити голову) — вони зникали і більше не з’являлися. Якось пізніше я прочитала у Михайла Веллера: «Ще декілька таких «друзів», і вороги не знадобляться».

Тут мені хочеться забігти наперед і сказати, що книгу Веллера згодом дала почитати подруга, з якою на той час я ще не була знайома. Дала дуже вчасно, з коротким коментарем: «Обов’язково прочитай». Там, у цій книжці, я знайшла відповідь на одне з головних філософських питань ще з часів Чернишевського «ЩО РОБИТИ?» Діяти. Робити хоч щось. Саме так радив зневіреним пацієнтам лікар «швидкої допомоги» Звягін в оповіданнях М. Веллера. Хотіти. Вірити. Діяти.

А поки що я на власному досвіді засвоювала: покладатися треба лише на себе. І повірте, це боліло не менше, ніж попечена шкіра.