Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 5

— Ви не спите? — пошепки спитав Костюк, хоч уся абсурдність цих слів була очевидна.

— Ні, — так само пошепки відповіла вона. — Де ви так пізно гуляли?

Він зачинив двері. Дівчина, яку звали Валентиною, лежала на горішній полиці. Вона була поруч, але темрява поглинула її, забравши все живе і об'ємне, все певне, молоде й тепле; Костюк притулився плечем до дзеркальних дверей купе, він входив у безсоння, лишившись наодинці з голосом цієї дівчини. І він думав про дивні властивості її голосу, її сміху; наче підслуховував уривки незнайомих телефонних розмов, шепіт невідомих йому, але дуже близьких людей, котрі розуміють одне одного з півслова; стає смутно й заздрісно від їхніх світлих таємниць. Лісоруб сопів із присвистом, накинувши на голову ковдру. Старшина лежав навзнак, мовчки, нерухомо й суворо, і можна було подумати, що він прислухається до їхньої розмови, та Костюк знав, що так сплять украй знесилені люди.

Костюк перешіптувався з попутницею. Втоми, апатії й бажання відлежатися в поїзді після конференційної суєти як не бувало. Що схвилювало його, коли він зустрів цю молоду, вродливу — занадто для нього молоду й вродливу — дівчину? Чому саме її запам'ятав він, а сотні інших молодих вродливих дівчат, випадково стрінутих, залишили його байдужим? Він здивовано поглядав на себе збоку, так, наче під час експерименту спостерігав цікаве, незрозуміле явище. Щось було в ній та в її голосі, таке, що примушувало його стояти, забувши про втому, на відстані поцілунку від неї, такої близької і абсолютно далекої, зниклої в темряві, чужої, невідомої та наче неіснуючої. Вони перекидалися різними необов'язковими словами легко, мов сніжками, з автоматизмом добре вихованих людей, посміювалися, глузували з себе, оповідали всякі кумедні історії; поступово вимальовувались абстрактні обриси цієї незнайомки, мовби давалися йому умови складної задачі, яку ще треба було вирішити. І було в цих умовах наперед дане, що вона — Вродлива Дівчина. Він це знав, але треба було йому зрозуміти, що саме в ній бентежить його душу, бо це не була холодна краса кінозірки, а щось ближче, рідніше. Саме так: він знайшов це слово. Щось було в ній знайоме й рідне, тільки не міг він пояснити, що саме. Потім йому став відомий її вік: за його розрахунками їй було років двадцять вісім, а може, й тридцять (коли вона розповідала про університет, він швидко підрахував). Це відкриття вразило його, бо вона виглядала значно молодшою. За фахом вона було журналісткою, працювала в редакції київського молодіжного журналу «Світанок». В неї не було дітей, — ось чому вона так молодо виглядає, подумав він, радіючи, що знайшов хоч одну раціональну відповідь. Тепер прийшла його черга сказати, хто він. Йому здалось, що, коли вона знатиме, хто він, зовсім по-іншому дивитиметься на нього, зникне легкість і невимушеність, все зникне. Він знав, як пригнічують людей всякі титули, звання, посади, як гнуть їм спини й душі, як спотворюють звичайні людські стосунки. Через те він відрекомендувався своїй попутниці як звичайний лікар з Жовтневої лікарні, з другого хірургічного відділення.