Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 6

І тоді:

прийшла до нього Дружина. Він не сказав їй ані слова, нічого голосно не сказав, аби не злякати, не наполохати, бо Дружина — як птиця, як нічна птиця. Інколи вона приходила до нього на межі сну й світанку, щось говорила йому, зникаючи лише вдосвіта у бронзових сферах київського неба; обличчя її, як не силувався, так і не міг роздивитись. Тільки відчуття непевного доторку ще довго залишалось по ній; йому б треба було перед нею покаятися за все, що було до неї, при ній та після неї, треба було б скинути з себе тягар маленького й великого зла, скоєного ним, треба було б вчинити щось добре й дитинне, таке, що вимагало сліз і правди, але хіба можна вести розмови з птицями? Він провів рукою по щоці: хоч і поголився вранці, щока швидко вкрилася колючою щетиною, і він подумав, що це ще одна сумна прикмета старості. Все, що він міг зробити для дружини, — це купити ляльку. Дерев'яну латиську ляльку. Дружина колись збирала ляльки.

Поїзд у сніговому тунелі пробивається до білоруських мерзлих боліт, а Дружина лагідно каже: бути тобі щасливим, Андрію. Бути тобі щасливим. Він схотів подивитися у вікно, у завірюху тої дивної ночі, та дерматинова шторка заважала.

Він сидів тепер на своїй долішній полиці, навпроти Валентини, й дивився вгору, туди, де лежала вона. По столику подеколи проповзало бліде світло, яке вихоплювалося з-під фіранки, коли поїзд проходив повз невеличкі станції. Він вгадував у темряві обриси її тіла. Вона напівлежала, спершись на ліву руку; видко було її оголене плече й правицю, що біліли на тлі темної ковдри.

Й тоді:

лежить у кутку пульмана замурзаний вугільним пилом, закривавлений майор X, бо справжнього прізвища його ніхто з них не знав; називали якесь таке звичайне прізвище — Саприкін, Сафонов чи Сазонов, — Костюк не пам'ятав, яке саме; може, навіть це ніякий був не майор, а звичайний дрібний холуй, з тих, що раптом повиповзали з-під землі, скинувши вмить, як ящірки, свої чистенькі шкури, свою слизьку відданість та ідейність за непотрібністю, бо прийшли нові хазяї й необхідна стала нова шкура, нова відданість, нова ідейність. Якби не той веселий німець, котрий бог зна чому запхнув майора разом із усіма полоненими до пульмана, цей чоловік у синій авіаційній пілотці міг вижити, бо такі добродії, ці гнучкі, кмітливі діалектики, вміють виживати за будь-яких обставин, і зараз міг мешкати де-небудь у Штутгарті, але на його шиї залишилась багряна странгуляційна смуга, й слина замерзла на підборідді; лежить у кутку пульмана майор X — вже без синьої пілотки, без шкірянки. Поїзд повзе по Україні, він іде в Смілу, в сталаг 345, і вже рілля вкривається сніговими смугами, а майор X ще ворухне розбитим беззубим ротом: «Хто ти такий, щоб забирати в мене життя? Ти кат, кат! Мене змусили. І тебе б змусили. І вас усіх. Ви, зас… вояки, боягузи, мать вашу в лоб, програли війну, програли Росію, а тепер на мені хочете відігратися? Ви навіть по-людському вбити не можете. Хіба так убивають? А ти… ти… молокососе, кров моя на тобі вічно залишиться… У мене кров липка, не змиєш. Будеш нещасним! Будеш все життя нещасним!»