Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 180

— Це для вашої дружини. Вона, здається, збирає ляльки? Де вона?

— Її нема, — спохмурнів Костюк. — Вона померла.

— Коли? Ради бога, пробачте, Ендрю.

Бойн не знав, що робити з ляльковим індіанином. Поклав на холодильник.

— Невдовзі після того, як я повернувся з Х'юстона.

— Що з нею?

— Рак молочної залози. Проґавили. Коли кинулись — було пізно. Не можу собі вибачити. Я стількох людей врятував од смерті, а близьку людину не зміг. Уявляєте, Джоне?

Костюк розігрів борщ (подеколи приходила до них далека родичка — готувала їсти), підсмажив яєчню та ковбасу-кров'янку. Відкрив банку шпротів, порізав балик. Поставив на стіл коньяк, самогон і три пляшки мінеральної води. В нього в домі завжди була «Миргородська», яку любив за солонкуватий присмак. Поклав, масло, хліб, зелену цибулю й гірчицю.

Бойн тим часом оглядав квартиру Костюка, знайомився з батьковою бібліотекою. Він розмовляв із Костюком на тому російсько-англійському суржику, який можна почути на міжнародних конференціях, де збираються спеціалісти, що розуміють один одного з півслова. Зрештою, Костюк досить вільно володів англійською мовою.

Швидко упоравшись (навіть накрохмалені серветки не забув покласти), Костюк запросив до столу Бойна,

Запропонував коньяк.

— А це що? — спитав Бойн, вказавши на пляшку з самогоном.

— Це українське народне віскі. Мейд ін Сквира, — сказав Костюк.

— Спробуємо українське віскі.

Народний напій сподобався Бойну. Це був міцний первак, і в Бойна з очей побігли сльози, коли він випив чарку. Хутко запив мінеральною водою і з великим апетитом взявся до кров'янки.

— Розкажіть — як ви живете, Джоне? Як ваша дружина? Як мала Леслі? Як хлопці?

— Я й сам не знаю, Ендрю, як я живу, — задумливо сказав Бойн. — 3 боку подивишся — повне щастя. Колись я так на себе дивився — немовби збоку. І був цілком задоволений. А зараз… Леслі вже не мала. Їй сімнадцять років: І ви знаєте, Ендрю, — вона пішла від нас. Зв'язалася з хіппі, ходить у якомусь дранті, босоніж, нечесана, захопилась буддизмом і збирається їхати до Непалу. Я боюсь, що вона вживає наркотики. Але нічого не можу вдіяти. Ніякі умовляння на неї не впливають. Вона весь час каже: батьку, навіщо тобі три автомобілі? Навіщо ти живеш? Навіщо працюєш? Невже для того, щоб купити ще один холодильник? Ти двічі пересаджуєш одній людині серце, а тисячі інших молодих людей гинуть нізащо. Хіба це не абсурд? Ти робиш трансплантацію серця, рятуєш небагатьох людей, а наша держава виконує набагато страшніші трансплантації: трансплантацію підлості, трансплантацію безчестя, трансплантацію цинізму. Держава прищеплює ці якості мільйонам людей. Вони, Ендрю, — Леслі та її дружки, — хочуть зруйнувати державу. Держава для них стала символом усього нелюдського. Держава, влада, поліція, гроші, суспільство — брехня. Одного разу, під час антивоєнної демонстрації, її побила поліція. Був струс мозку. Я хотів забрати її додому — вона відмовилась. І ви знаєте, Ендрю, я тоді вперше зрозумів, що зле щось коїться в королівстві датськім… Ні, я не з тих, кого ваша пропаганда називає «прогресивними» американцями. Я не був противником війни у В'єтнамі. У нас на автострадах гине вдесятеро більше людей, ніж на цій війні. Цим йолопам із морської піхоти платять долари. Можеш загинути, а можеш і заробити… Я не прихильник братання з неграми. Навпаки…