Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 178

Він подумав про те, що тепер відремонтують дорогу до клініки — йому обіцяли в міськвиконкомі зробити це, як тільки зійде сніг.

Задумавшись, він і не помітив, як до нього підійшло троє людей. Тільки коли один із них покликав його, він озирнувся. Побачив Ваню Дахна, котрого оперував із приводу мітральної недостатності. Дахно був у короткому зимовому пальті, вушанці, блідий, але всміхався на весь рот. З ним — повновида жінка, вища за нього, й ще один чоловік.

— Ну як? — спитав Костюк. — Мотор працює?

— Як годинник. Тільки цокає сильно. В кіно тепер не можна буде ходити. Виженуть. Скажуть — чого ти тут цокаєш?

— Ну, це ти брешеш, — засміявся Костюк.

— Звісно, брешу, — погодився Дахно.

— Професоре, — сказала повновида жінка. — Рученьки ваші золоті… Вік буду за вас молитись…

— Це моя Надька, — мовив Дахно. — А це брат. Зі Сквири приїхав.

— Як жити після операції — знаєш? — спитав Костюк. — Горілки не пити.

— Знаю.

— Будеш приходити до нас на обстеження.

— Авжеж буду, — підморгнув Дахно. — До Кіри я всігда й пожалуста.

— От ірод, — зітхнула Дахнова жінка. — Куди тільки не піде… Ви йому робили операцію. Скажіть — у нього серце взагалі є?

— Є, є, — засміявся Костюк. — Справжнє серце. Ну, бажаю тобі здоров'я, не хворій…

— Почекайте, — вигукнув Дахно, й обличчя його скривилось, наче він збирався заплакати.

Він схопив руку Костюка й поцілував — Костюк від несподіванки розгубився. Потім вирвав руку.

— Ти що? Здурів?

— Спасибі, — закліпав віями Дахно. — Спасибі! Їй-богу, не вірив, що весну побачу. Візьміть оце.

Він дав Костюкові важкий пакет, загорнутий в газету й перев'язаний шпагатом.

— Ви не обиджайтеся, — сказала Дахнова жінка, — це брат привіз, їжте на здоров'ячко. Дай бог вам здоров'я. І жінці вашій, і діточкам.

— Дякую, — сказав Костюк.

Він потис цим людям руки й пішов нагору. Йшов легко, перестрибуючи через сходинки. «Який я йолоп, — подумав. — Адже Майзель був правий. Двір у нас і справді дуже гарний. Як я досі не помічав…»

Клініка була висвітлена сонцем. Блищав лінолеум у коридорах, у перев'язочній сестри мружились від сліпучого світла, що весело сяяло на сталевому інструментарії. Хворі повідчиняли вікна в палатах — повітря весни збуджувало їх, їхні серця пронизував біль туги за домівками. Костюк знав: це був небезпечний період — із дня на день збільшувався весняний авітаміноз, хворі слабшали, в деяких починались емоційні збурення, частіше виникали ускладнення після операцій,

У кабінеті розгорнув пакет: великі, жовто-медового кольору пахучі яблука, кільце кров'яної ковбаси та півлітра самогону. Всміхнувся, поклав самогон та ковбасу в тумбу письмового столу й покликав Олю.

— Яблука віднеси дітям. У післяопераційну палату.

— Андрію Петровичу, там, у вестибюлі, вас якийсь псих ненормальний чекає. Каже, що американець. А санітарка не вірить, не пускає.

— Американець? — здивувався Костюк. — Ніхто не дзвонив, не попереджав. Піди приведи.

— Зараз.

Через кілька хвилин у кабінет Костюка ввійшла висока людина в чорному плащі й чорному капелюсі з широкою сірою стрічкою. На плечі висіла темно-синя сумка авіаційної кампанії «Pan American». Це був Джон Бойн, хірург із Х'юстона.