Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 179

Костюк зареготав, уявивши, як санітарка не пускає в клініку одного з найкращих хірургів світу.

Костюк був у Х'юстоні, був у Джона Бойна вдома — тоді вони розлучились, як добрі приятелі.

Вони весело обнялись, а Джон Бойн поплескав Костюка по спині. Був він ще вищий за Костюка, худий, довголиций, з коротким сивим йоржиком волосся, з яким гарно контрастувала загоріла шкіра.

— Яким вітром вас сюди занесло, Джоне? — сміючись, запитав Костюк. — Треба було зателефонувати. Довго чекали?

— Тепер я розумію, чому ви вистояли під Сталінградом. Одна така санітарка може витримати натиск бронетанкової дивізії, — сказав Бонн, сідаючи на диван. — Запалите?

Він простягнув Костюку пачку сигарет «Вінстон».

— Надовго до нас? — спитав Костюк.

— Я тут цілком приватно. Як турист. Був у Москві, Ленінграді, Ризі. Післязавтра лечу в Ташкент, Потім — Новосибірськ. Пізнаю Росію.

— Я радий за вас, Джоне. Ваша остання операція…

— О, дякую, Ендрю. Преса любить писати про такі речі. Трансплантація — це дуже модно. Сказати по правді, мені не до душі весь цей галас, що зчинився навколо нашої роботи.

— Ви обідали? — спитав Костюк.

— Ні. Ходив по ваших соборах, потім шукав вас.

— Тоді ходімо до мене. Пообідаємо.

— Охоче.

Вони одяглись і вийшли з кабінету.

Костюк уже був замкнув кабінет, потім, щось згадавши, відчинив двері. Витяг зі столу самогон та ковбасу, подаровані Дахном, сховав у портфель.

Бойн ледь помітно накульгував. Костюк знав, у чому справа: Бойн був військовим хірургом під час корейської війни. Його поранили, коли американці відступали в районі Пусана.

Вони пішки зійшли з гори, по якій з дзюркотом бігли брунатні струмки талої води. «Треба було, мабуть, повезти його на машині, — подумав Костюк. — Вони не звикли ходити пішки. У них діти народжуються з педалями на ногах».

— Зараз візьмемо таксі, — сказав Костюк, коли вони дівши до залізничної колії.

— Не треба, Ендрю. Підемо пішки. Сьогодні чудова погода. Пам'ятаєте, як у Х'юстоні я питав вас — скільки ви маєте автомобілів?

— Пам'ятаю.

— Так ось, я вже не ставлю таких ідіотських запитань.

«Дивно», — подумав Костюк. Пригадав, як Бойн заїхав по нього у готель на своєму «кепріс-шевроле» золотого кольору; кузов із боків було викладено смугами горіхового дерева; Бойн гордо пояснював, що такі машини роблять на замовлення покупців: мотори на вибір — потужністю 155, 195, 275, 325 чи 385 кінських сил, автоматична коробка передач, сервопідсилювач гальм, ер-кондишн, сидіння з жовтої шкіри, стереофонічний радіоприймач, телевізор, радіотелефон. Щось, мабуть, змінилося в світі, раз ти, голубе, вже не ставиш таких запитань, як тоді в Х'юстоні. Він пригадав, з якою неприхованою гордістю Бойн показував йому свій будинок за 30 миль від Х'юстона — бетонне диво, витвір модерної архітектури, щось схоже на збільшений телевізор, всередині якого замість ламп сидять люди.

Сергія вдома не було. «Добре, що хоч учора прибрали квартиру», — подумав Костюк. Бойн, роздягнувшись, витяг із сумки лялькового індіанина в яскравому вбранні.