Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 168

Юрий Николаевич Щербак

Костюк дуже здивувався, побачивши Степана Карловича. Та вдав, що так воно й має бути і що він тільки й чекав на відвідини професора Майзеля.

Майзель повільно роздягався. Повісив на плечики пальто, поклав у шафу капелюх, акуратно склав шарф.

Сів на диван, пожував повітря. Сидів дуже рівно, наче на груди йому поклали дошку.

— Хочу вам сказати, Андрію Петровичу, без усяких передмов: правильно ви тоді дали мені привселюдного ляпаса… Так мені й треба, старому дурню.

— Що ви, — сказав Костюк. — Я потім дуже шкодував. Непорядно бити людину його минулим.

— Ні, ні, ні! Треба час од часу бити! Бо людина, на жаль, швидко все забуває. А між іншим, Сантаяна казав: хто не пам'ятає минулого, приречений на те, щоб пережити його вдруге.

Костюк мовчав.

— Я багато передумав за цей час, — вів далі Майзель. — І хочу вам сказати, що я проти пересадок, не тому, що маю щось проти вас особисто або вашої клініки. Цей ваш доцент, цей…

— Мовчан.

— Так, Мовчан. Він просто дурень. Справа не в тім. Розумієте, мені здається, що слово «прогрес» гіпнотизує людство. Люди просто перестали помічати, як на один справді великий, справді прогресивний крок вони роблять десять небезпечних, хибних кроків. Це може завести нас надто далеко. Спочатку це непомітно — пересадити роговицю на оці, пересадити кістку, кістковий мозок, нирку. Потім серце. Потім головний мозок. Потім душу! Потім раптом виявляється, що людинка — гай-гай! Вже не вінець творіння, вже втратила свою біологічну суверенність. Вона вже не належить сама собі. Вона вже банк, як тепер кажуть. Банк крові, банк кісток, банк серця. І мені, старому терапевту, страшно думати про майбутнє такої людини. Уявіть собі, що раптом, не дай боже, починається війна. Ви уявляєте, як можуть бути використані пересадки злочинцями, які не мають ніяких моральних перепон?

— З нелюдською метою можна використати швейну машину. Ви перебільшуєте, Степане Карловичу. Свого часу переливання крові викликало масу різних коментарів та побоювань. Але хіба сьогоднішня медицина стала менш гуманною, ніж медицина часів Янського?

— Андрію Петровичу, — сумно сказав Майзель, — зрозумійте мене. Я маю свої переконання, ви свої. Нам, мабуть, ніколи не домовитись. Але я, на жаль, відстоював на засіданні проблемної комісії свої погляди неприпустимими методами. Проклята демагогія в'їлася в кожну мою клітину. Мені гірко усвідомлювати, що я вів дискусію на такому рівні. Пробачте.

— Не треба, Степане Карловичу, — зворушено сказав Костюк. Він пригадав, як Майзель приходив колись, у далекі довоєнні роки, до батька, приносив мамі квіти, а малому Андрійкові — неодмінно іграшки. А одного разу, коли. Андрійко був уже підлітком, Майзель подарував йому людський череп. І сказав при цьому: «Я бачу, ти захоплюєшся машинами. Але машина — творіння людських рук, у ній нема ніяких таємниць. Смішно вивчати те, що видумала людина. Хай займаються машинами ті, хто не може пізнати щось вище й складніше. Я хочу, щоб ти вивчав людину. Людина має ще багато таємниць. В людині ще не відкриті ні Північний, ні Південний полюси. Я хочу, хлопчику, щоб ти став лікарем. Добрим лікарем». Андрій пишався подарунком — не кожен підліток має справжній череп.