Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 167

Ліг і заснув одразу, провалившись в темряву.

Розділ 17

Степан Карлович Майзель ніяк не міг пригадати, що нагадувало йому обличчя хворого Маркевича: щось невимовно близьке й знайоме стояло перед його очима, бентежило спогади, та в останню мить, коли, здавалось, мало прийти осяяння, все зникало, й Майзель знову мучився над загадкою того обличчя. А загадкового наче нічого не було в обличчі цієї тридцятитрьохрічної людини: дуже худе, видовжене, з рідкою рудуватою борідкою й вусами, лагідні очі й астенічна, здивована усмішка; обличчя, на яке хвороба наклала свій знак. Маркевич був худий, як скелет, а край печінки промацувався нижче пупка. Це була остання стадія декомпенсації серцевої діяльності, й Маркевичу лишалось жити лічені дні: варто було початись набряку легенів — і навряд чи хтось зміг би його врятувати.

Степан Карлович зранку почувався зле: кінчався березень, стояв відлижний, мокрий день — один із тих, коли відбуваються швидкі перепади атмосферного тиску, — й дихати було важко. Поки добирався з Куренівки до клініки, мусив Степан Карлович два рази виходити з тролейбуса, щоб ковтнути свіжого повітря. Діставшись до клініки, Степан Карлович випив валокордин і став почуватись краще. Його заспокоювали знайомі коридори, по яких ходив колись Микола Дмитрович Стражеско, запах пеніциліну й камфори на сестринських постах, де кипіли в стерилізаторах шприци, тиша в ординаторській (Степан Карлович приходив на роботу завчасно, коли лікарів ще не було).

Степан Карлович зробив обхід двох інфарктних палат, довго сидів коло Маркевича, думав. Нарешті подзвонив до директора інституту, попросив дати на деякий час службовий автомобіль.

Шоферу наказав їхати в клініку Костюка.

Коли машина видерлась на гору, Степан Карлович замилувався Києвом — попри всі новобудови, незмінною лишалась первісна структура старого Києва… Згадав, як ще зовсім молодим лікарем бігав сюди, в туберкульозне відділення, до Теофіла Гавриловича Яновського. Тут недалеко, на кладовищі, лежали його батьки, вчителі й друзі. Вже почали вмирати навіть його учні — і це кладовище, куди доводилось останніми роками все частіше приходити, стало невід'ємною частиною його існування — такою ж звичною, як кабінет, де треба поливати квіти й годувати рибок, як садок, де любив поратись коло дерев, як сарайчик, в якому жив і де малював свої картини. Він знав, де його поховають — недалеко від старої церкви, там, де лежали Карл Йоганович та Катерина Прокопівна, в тіні старої липи. Він знав, хто буде йому сусідом — професор Мельничук, архітектор Збарський і якась невідома йому «Г. А. Миронова — дружина полковника інженерної служби», як свідчив напис; золоті літери на надгробках, чорний граніт, фаянсові портрети колишніх людей.

Коли машина проїжджала повз дуби Інженерного гаю, Степан Карлович пригадав, як зустрічався тут із своєю дружиною — тоді ще коханкою; він виходив пізно ввечері з клініки, вона його чекала, й вони провели на цих схилах кілька пристрасних ночей — коротких липневих ночей; тоді це була київська глухомань, місця віддалені й відлюдні. Тут, на цій горі, кінчилось життя його батьків, і тут почалось життя його старшого сина.