Читать «Бандерівка» онлайн - страница 24

На Майдані політики продовжували вигукувати мирні лозунги, а на Банковій вже стояли стовпи диму й перша кров капала на каміння бруківки.

− Я не хочу додому, — сказала Богдана, коли вони опинились у безпеці. — Зараз тут відбувається історія.

− Зараз тут відбувається божевільна бійня. На тій вулиці точно править не розум і не воля народу.

Повстання проти насильства, за цінність людського життя й свободу думки було вправно деморалізовано й перетворено у нелюдську агресію. Як заплямувати найсвятішу справу? Залити кров'ю. І десятки, сотні зображень з перекошеними від люті обличчями, з жилавими руками із запаленими пляшками та залізними ланцюгами, людей, які в дикій агонії атакували міліцейські кордони, вилилися у ЗМІ. “Це були найманці-провокатори, тітушки”, — знали Богдана, Саша і всі, хто стояли на Майдані. “Це кровожерливі вбивці, які забарикадували головну площу країни і які є небезпечними не тільки для України, але й для її сусідів”, — стверджували провладні канали. Так почалася інформаційна війна.

З того часу кожен день починався і закінчувався переглядом новин. Уся країна просиналась і тягнулась до телевізора й Інтернету. Усі чекали: що ж буде? Попереду зима й морози, а люди на Майдані не збиралися розходитись. Минали тижні. Минув місяць. Мітингувальників намагались розганяти — вони відстоювали свої позиції, і їх ставало тільки більше. Вони стояли навпроти один одного: народ і беркут. Чорна стіна у декілька рядів, прикрита щитами, і десятки наметів і похідних груб, від яких тягнуло запахом смаженого сальця. Вони вичікували: хто перший розпочне, хто перший підкориться . Але йти ніхто не збирався, сутички було не уникнути. І до неї готувались: виламували каміння бруківки і збирали в купи, запасались гасом і шинами, тренувались. Перемога чи смерть. Мови про перемир'я не могло й бути.

Богдана попрохала свою начальницю відправити її на зйомки репортажу про мітингувальників.

− Нащо тобі туди? — здивувалась вона. — Ти ж фешн-експерт, а там, кажуть, безробітні стоять, від них сечею несе!

− Та пішов цей фешн лісом, — усміхнулась Богдана. — Кому він зараз потрібен?

Богдана вистрибнула з мікроавтобуса на прилеглій до Майдану вулиці. Слідом за нею вийшов оператор. Далі довелось йти пішки. На ній було модне пальто у велику клітку, у руках брендований мікрофон. Десятиградусний мороз одразу ж пробрався під одежу й скував холодом усе тіло. Богдана здригнулася. Назустріч їй траплялись люди у ватниках, фуфайках, лижних костюмах. “Щось тебе дуже легко одягли!” — крикнула їй жінка, яка розливала каву. Богдана тільки усміхнулась і помахала їй рукою у рожевій рукавичці. Богдана приїхала сюди не заради роботи, а, швидше, щоб розібратись для себе: хто ці люди, котрі покинули роботу, комфортні дома, сім'ї? Заради чого вони живуть у палатках і як довго вони готові це робити? “Ми готові тут знаходитись і тиждень, і два, і три, — відповів їй чоловік із Закарпаття з довгими вусами і вишиванкою, яка стирчала з-під кожуха. — Я попрощався з усією сім'єю і приїхав сюди. Зі мною усе наше село, всього близько сотні людей. Ми вимагаємо відставки чинної влади”.