Читать «Бандерівка» онлайн - страница 23

* * *

Богдана і Саша виїхали ввечері на Майдан. Вони вийшли з метро й одразу потрапили в штовханину. Це нагадувало народне гуляння: жінки в українських хустинах співали національні пісні, дівчата усміхались і фотографувались, чоловіки кричали “Слава Україні! Героям Слава!”

− Візьміть гарячого чаю зігрітися! — кричали їм вісімдесятирічні старенькі, які прийшли на площу зі своїми термосами й бажанням допомогти, чим зможуть.

− Ні, дякуємо! Ми тільки з дому!

Саша й Богдана пробирались крізь натовп, до ланцюга міліціонерів, які охороняли Адміністрацію. З собою у них було два рулони туалетного паперу й плакат “Не бий!” Папером вони збирались обмотати собі руки й ноги як бинтами. У такому імпровізованому гіпсі вони хотіли стати перед Беркутом і пресою, протестуючи проти насилля. Біля входу на Банкову народу було менше, хтось пригнав сюди великий снігоприбиральний трактор. Він стояв без водія. Поряд крикнули: “Тут є трактористи?” Саша і Богдана пішли далі. Поруч з огорожею з міліціонерами розмовляло декілька людей. Вони намагалися пояснити охоронцям правопорядку мету й причини мітингу, схвильовані жорстокістю дій під час зачищення Євромайдану. Міліціонери не реагували, вони намагались навіть не дивитись на тих, що говорили. Пліч-о-пліч за залізною огорожею представники влади здавались непробивними, в усіх розуміннях цього слова.

Саша й Богдана обмотались папером і підняли свій плакат. “Не бий!” — тихе прохання припинити насильство, бажання відчувати себе людиною в рідній країні. Але тільки замість преси вони почули ревіння парубків у спортивних костюмах і масках. Вони бігли прямо на них. “Тітушки”, — шепнула Богдана. Їх було чоловік тридцять.

Заводій з важким ланцюгом кинувся до загорожі, розмітаючи все на своєму шляху. Інші зі шматками арматури дерлись до молоденьких беркутівців, кидали в них пляшки й петарди. Пляшки бились об шоломи, розбивались, обсипали обличчя осколками скла, петарди оглушували гуркотом вибухів. Трактор усе-таки завели. Він гарчав і, гойдаючись на величезних колесах, їхав на Адміністрацію. Тепер жертви ставали неминучими. Снігоприбиральний ківш напирав на живий ланцюг людей, відтісняв їх назад. Беркутівці хитались, але не відступали.

Широко відкривши очі, Богдана дивилась на все це й не могла поворухнутись. Саша тягнув її за руку, солдати штовхали в спину, а вона, наче приворожена, не могла зрушити з місця. Їй хотілось побачити все, нічого не пропустити. І хоча шалено зайшлося серце, вона не прихилила голови. Якісь чоловіки намагались побудувати свій кордон і прогнати тітушок. У мегафон прохали зупинити трактор. Хтось скочив на ківш і почав заспокоювати людей. І тут Богдана закашлялась, у неї здавило горло, в очах різко защипало. Перцевий газ. З боку беркута розпилювали газ. Саша вхопив її за плечі й потягнув у сторону метро. Десятки людей носилися навколо, голосили заглушуючи заклики з мегафонів, рик трактора і свист петард. Це були одночасно лють і жах. Перших поранених витягували на плечах їхні товариші. Найстрашніша сутичка, яку бачила до цього Богдана, — була бійка на шкільній дискотеці. Те, на що вона дивилась зараз, поставало жахом, який не міг існувати в сучасному цивілізованому світі.