Читать «Афонський пройдисвiт» онлайн - страница 12

Iсакiй понурився i аж здихнув важко.

- Отче Iсакiю? - обiзвався Тарасiй. - Поки ти зiтхатимеш, то ми усе порося укладемо в копи. Бери мерщiй виделку та їж! - сказав вiн геть-то нецеремонно. Отець Iсакiй i справдi побачив, що Тарасiй не жартує. Вiн ухопив на виделку здоровий шмат поросятини й нагрiб пiвтарiлки начинки.

- Ми в гостях, а в гостях у чужих людей все одно що в дорозi, а в дорозi i чорноризцевi можна їсти, що бог пошле, - сказав Iсакiй, щоб заспокоїти своє сумлiння.

- Отче Єремiє! Розрiшайте-бо! В грецьких монастирях розрiшають собi м'ясо, i це не вважається за грiх, - благав Копронiдос.

Отець Єремiя кривився, морщився, довго дивився одним оком на образи, а другим на порося.

- Та вже прочитаєш дома правило в молитвах ввечерi, то бог простить. Ми ж не в монастирi, а в гостях i в дорозi; "грiх у мiх, а спасiння в торбу!"- заспокоював отець Тарасiй.

Отець Єремiя таки не втерпiв: одшматував прездоровий шматок поросятини, похапцем нагрiб начинки й почав уплiтати на весь рот. В хатi стало тихо, тiльки було чуть, як лущало порося в зубах та жмакали й плямкали жадобнi роти.

- От так святi чорноризцi! Грiшний мир гудимо та судимо, а порося уплiтаємо на всi заставки та горiлочку попиваємо, - смiявся отець Тарасiй. Порося так швидко зникло десь з полумиска, що й хазяїн не зоглядiвся. Пiсля поросяти пiшла чарка за чаркою. Копронiдос наливав чарки наперемiнку то вином, то наливкою, то горiлкою. Ченцi не розбирали й лили в рот чарку за чаркою: вони хапались, щоб часом не замкнули на нiч монастирської брами.

- Де ж раба божа Мелетiя? - спитав Тарасiй, одкинувши голову на спинку стiльця й одсапуючи, неначе пiсля працi. Йому заманулось подивитись на чорнi густi брови та карi очi тiєї раби божої. Копронiдос покликав Мелетiю. Вона сiла проти Тарасiя, промовила кiлька слiв, а потiм замовкла й тiльки крутила пальцем кругом пальця, неначе пряла. Тарасiй витрiщав на неї очi й осмiхався, показуючи широкi зуби, неначе лопатнi. Посидiвши трохи, Мелетiя встала й вийшла, хитаючись на ходi, як годована качка.

"Ну, цей чорноризець ласий i до поросятини, i до чорних брiв…" - подумав Копронiдос i намотав собi на вус.

- Ой, час у монастир! - аж гукнув на всю свiтлицю отець Палладiй. - Швидко замкнуть браму.

I вiн обперся лiктем об локiтник канапи й насилу пiдвiв своє важке сите тiло. Ченцi наче по командi пiдвелися з мiсцiв, перехрестились до образiв, подякували хазяїновi та хазяйцi, накинули на голови клобуки, забряжчали чотками й хапком вийшли на вулицю. Копронiдос ухопив шапку й вибiг випроводжати їх. Вiн боявся, що ченцi не потраплять до брами, часом зiб'ються з дороги й заблудять.

Прийшли до монастиря, до брами в дзвiницi. Треба було виходити на високi сходи.

- Що це таке? Виходили з монастиря - сходи були як сходи, а теперечки стоїть неначе якась гора! - мимрив Палладiй. - Як я вийду на цю гору?