Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 7

На кухні поруч сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона їла бутерброди.

– Не составите мне компанию? - чемно спитала я.

– Пиво? А давайте. Складу, – сказала дівчина й підсунула склянку. Я зраділа, що матиму не такий жалюгідний вигляд, як могла б. І водночас різко напружилася, почувши українську. Добре, що дівчина їла бутерброди руками, а не вечеряла картоплею чи м’ясом, користуючись виделкою. Бо ще б виколола мені око.

– Только что мой дом показали. Тот, что в Луганске. Видели?

– Справді? То був ваш будинок? Не може бути! Який жах! Як ви? Цілі? - дівчина виявилась з тих людей, що мене жаліли.

– Ну да. Цела. Но состояние ужасное. Кажется, что все это плохой сон.

– Пригощайтеся бутербродами, - протянула дівчина до мене свою тарілку й полізла до холодильника. - Ось ще ковбаса, помідори, хліб. Який жах! Коли ж це закінчиться?!

– Дякую, - сказала я, ковтаючи слинку. Дієта накрилася. Ну й добре.

Ми душевно посиділи тоді з тією дівчинкою, яку звали Оля. Вона постійно повторювала слово «жах», коли я їй розповідала про ситуацію в моєму місті. Я нарешті зрозуміла, що люди насправді небайдужі. Просто не треба мовчати, варто поділитися з ними своїми переживаннями.

Оля приїхала до Києва зі Львова, бо в місті були якісь танцювальні змагання, на яких виступала її сестра. Через годину біля нас сиділи ще дві дівчини, що приїхали з Білорусі на екскурсію. Оля побігла до магазину по ще одне пиво. Дівчата теж жаліли мене, а я дивувалася з того, бо думала, що мешканців Сходу ненавидять і тішаться, що їх стає все менше. Але логічно, люди виявились людьми, а не тими створіннями, якими їх описували по телевізору. «Фашистка» Оля принесла з магазину цілий пакет з їжею, який вручила мені. Там була ковбаса, сир, консерви, печиво, цукерки. Вона сказала, що їде завтра, а мені ще тут лишатися. Мені це знадобиться. Було так незручно, що я аж почервоніла.

Варто було лише лягти на ліжко, як я відразу ж заснула. Прокинулась о восьмій ранку. У коридорі побачила Олю, яка запропонувала поїхати в секондхенд. Сказати, що це була влучна ідея, – не сказати нічого. Ще ніколи не купувала речей у таких місцях. АТО – це чудова можливість почати робити щось вперше.

* * *

Яким же величезним виявився Київ того дня! Ми їхали до того секондхенду годину. Там довелося майже пірнати в гори мотлоху. Водночас серед жахливих речей інколи знаходились дуже стильні. Я витратила приблизно сто гривень на шорти, спортивні штани, дві футболки й одну дуже відверту червону сукню. Раніше таких речей, як та сукня, я не одягала, бо мені було соромно, що подумають люди. Але тут мене ніхто не знав. Ще й «фашистка» Оля почала кричати, щоб я купила ту сукню, бо в ній, як богиня. Королева переселенців. Найгарніша з безхатченків. Може, Оля вважала, що, коли гроші закінчяться, я піду на Кільцеву? Ця сукня допомогла б знайти клієнтів.