Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 9

Увечері я зустрілася з Аліною та її чоловіком. Відчула себе самотньою. Коли в мене з’явиться хлопець? Ніколи. Та через дві години я вже раділа своїй самотності. Чоловік Аліни напився й почав кричати про бандерівців, про те, що він страждає через поганих майданутих, через яких це все почалось. Ще кричав, що Київ – це лайно. І ще щось. Не дуже багато, бо якийсь хлопець стукнув його по щелепі. Аліна почала кричати:

– Что вы творите?! Что же вы творите?! Что вы творите?!

А мені було цікаво, що в біса кричить її хворий на голову коханий і навіщо вона взяла цього пияка із собою. Найцікавіше, що вона швидко потягнула його з клубу, а платити довелось мені. А її коханий випив на 300 гривень. Це був епічний жіночий статевий орган! Я заплатила гроші й вийшла надвір. Своїх «друзів» не побачила й дуже розізлилась. Вирішила зайти назад до клубу. Посидіти й подумати, що робити й куди йти. З Wi-Fi думається легше. Кім найкращий натхненник і муза. Я хвилин десять думала, як дістатись хостелу. Погуглила, як дійти туди пішки. Треба було економити. Таксі коштувало занадто дорого, а метро вже не працювало. А йти пішки нічним Києвом було страшно. Раптом почнеться чергова революція.

Раптом до мене підсів гарний хлопець. Андрій. О-о-о! Коли згадую його, посміхаюсь. Яким же він був гарним. У Луганську таких гарних не було. З одного боку, я почала уявляти його батьком своїх дітей ще до того, як він промовив перше слово, а з іншого – розуміла, що такі солодкі красунчики не можуть не бути мудаками.

– Твої друзі трохи хворі на голову, так? - посміхнувся він і показав свої божественні ямочки на щоках.

– Так. Мені було дуже соромно за них, - сказала я. Українською. Не знаю, як. Андрій мене загіпнотизував.

– Мене звати Андрій.

– Ліна. Приємно познайомитись.

– Вони до тебе приїхали зі Сходу? Як в тебе на них терпіння вистачає?

– Сама не знаю. Скоріше б вже вони поїхали.

– Скоро поїдуть. Думаю, через місяць все закінчиться.

Як же мені подобалося, коли люди говорили такі оптимістичні промови!

– Та я теж на це сподіваюся.

– Будеш щось? Ви пили віскі?

– Ні, я пила пиво. Але можна й віскі. Важкий день.

Але дарма я пила віскі. Бо після нього почала розмовляти російською. Хоча язик заплітався так, що то була більше білоруська, ніж російська. А ще через годину я видала всі свої секрети. Спочатку соромилася казати, що з Луганська, але коли ми вийшли на вулицю й Андрій щось мене спитав про Київ, я розсміялась і сказала, що уявлення не маю, про що він. Розказала, що я луганчанка. Але мачо-Андрій сказав, що в нього таких ще не було і його дуже збуджують східні жінки. У нас, звісно, нічого не було, бо я пристойна. Але ми дуже гарно гуляли Києвом. Спочатку йшли шукати таксі, але потім дійшли до Марийського парку. Цілувались на лавочці. Потім розмовляли. Зустріли схід сонця. Потім Андрій нарешті викликав таксі. Виявляється, якщо замовляти його, то воно не таке вже й дороге. Андрій взяв мій номер, але я його попередила про те, що не є легковажною особою. Можливо, тому він мені досі й не подзвонив. А дарма. Бо його ямочки надихали мене стати легковажною.