Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 5

– Почему в Киеве так много мужчин с длинной бородой? - спитала я на свій подив. Взагалі-то я не дуже комунікабельна. Певно, запах шкарпеток з поїзда якось подіяв на кору головного мозку.

– Хипстеры. Хотя я вот не хипстер, но борода нравится. А вам нравится? - щось на зразок цього відповів мені бородань.

– Нравится. А вам кушать и целоваться не мешает? - друге речення, а я вже про поцілунки. Ось так і стають повіями.

– Абсолютно не мешает.

Але тут до бороданя хтось подзвонив, він кивнув мені головою на знак прощання й забрався геть зі своїм порожнім підносом. Ще мить – і біля мене сиділа дівчина. Без бороди. Звичайна собі дівчина, яких і в Луганську багато було.

* * *

У МакДоналдсі я нагуглила купу гарячих ліній для біженців. Але вирішила спочатку зупинитись у хостелі. Почала шукати той, що розташовувався біля ювелірної крамнички. По дорозі знайшла інший.

Вперше я зупинилася в хостелі. Зняла найдешевше місце в кімнаті з вісьмома людьми. Один хлопець спав, а інших сусідів не було на місці. У душі я знайшла пучок волосся. Але ремонт у хостелі був гарний: стильно, креативно, зі смаком. На кухні були гарні чашки, у залі – багато книжок, м’який килим, крісла-мішки. Так затишно, що не хотілося нікуди йти. Хотілося сісти на підвіконня, думати про те, що ти безхатченко, і плакати. Але підвіконня було заставлене чиєюсь косметикою, а я в Києві перший раз, тому треба йти дивитись місто й культурно збагачуватись, чого я раніше ніколи не робила. Користуючись халявним вай-фаєм, я переписала телефони для біженців. Вирішила дзвонити в парку, де ніхто б не чув моїх розмов. Не хотілось зіштовхуватися з ненавистю патріотів до мешканців Донбасу або з жалістю. А викликала я в людей переважно ці дві емоції.

Як виявилось, я мешкала в хостелі біля парку Шевченка. Важко було знайти в ньому лавочку з вільним місцем. Я скористалася прикладом киян і сіла під деревом на траві. Як же тут було спокійно! Люди сміялися. Дехто з них був щасливим. Хтось квапився. Хтось сидів, ніби нікуди не поспішаючи. Мами прогулювалися з немовлятами. І я розуміла, що майбутнє тих дітей буде прекрасним. На відміну від тих малят, що народилися цього місяця в Луганську, або в біженців, які покинули місто.

Далі почалося найцікавіше. Я почала дзвонити на державні гарячі лінії. Там мене або кудись посилали, тобто перенаправляли, або просто записували мої дані. По одному телефону жіночка п’ять хвилин розпитувала про моє прізвище, прописку, пільги, а потім сказала, щоб я чекала письмової відповіді на адресу, за якою зараз проживаю упродовж двох тижнів. А якби я залишилась у Луганську, то де б мала шукати того листа? Адже там моя поштова скринька спочиває під завалами будинку. Вони надіслали б мені листа голубом? Я сподівалася на безкоштовне поселення в санаторій, але зрозуміла, що розраховувати варто лише на себе. Благодійники вже давно оселили в себе переселенців з Криму й перших біженців з Донбасу. Для нас нічого не залишилося. Крім дулі.

Певно, тоді в мене відбулося сильне душевне спустошення. Здавалося, що всі мрії зруйновані. Життя закінчене. Ще вчора в мене була хороша робота й затишна квартира, впевненість у завтрашньому дні, а сьогодні – лише 10 тисяч гривень, джинси, футболка й сумка. Шкода, що в ній не було мотузки й мила. Люди навколо почали дратувати. Вони були такі безтурботні і байдужі! У них багато речей у шафі, хороша робота, гроші на те, щоб поїсти в дорогому ресторані. У них були квартири й машини. А в мене – нічого. НІЧОГО. І я мала починати своє життя спочатку.