Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 3

Жіночка з шкарпетками за дві години до приїзду пригостила мене печивом. Воно було пахуче. Така собі компенсація для моїх носових рецепторів. Вона дізналася, що мою квартиру розбомбили, і пожаліла мене. Сказала, що їде до сина.

На обличчях усіх людей я помічала переважно страх, занепокоєння, страшенну втому, але мені нікого не було шкода. Хто ж їм винен, що вони народились невдахами, не змогли вийти на площу свого міста й виявити свою громадянську позицію? Я чула багато розмов у поїзді про те, що в їх горі винна українська влада. Та відразу згадувала книжки з психології, які радили брати відповідальність за своє життя на себе, а не покладати її на інших. Хто ж винен, якщо жінку б’є чоловік, як не вона сама? Вона сказала йому «так» у ЗАГСІ. Тому я мовчки винила у своєму горі себе, і думала про нове майбутнє.

Вийшовши з вагона, я розгубилася. Куди йти, що робити? Я була в столиці вперше. Не знаю, на що сподівалась. Уявляла, що на пероні будуть стояти столи, де реєструватимуть біженців, пропонуватимуть їм допомогу. Але всі, як мурашки, вилазили з вагона й кудись тікали. Всі знали, як і куди йти. Лише одна я опинилась у невідомості. Чому я не здогадалася познайомитись з кимось у поїзді, більш детально розпитати, що робити далі? Хоча, певно, соромилася казати, що перебуваю в безвихідній ситуації. Можливо, ще довго стояла б на пероні, якби не моя провідниця позаду. Здалося, що вона щось почала говорити до мене. Я відразу згадала про сережки й вдала, що не чую. Швидко пішла до підземного переходу.

* * *

Я ще не бачила стільки людей. Перше враження про Київ - мурашник. Інтуїтивно знайшла метро. Простояла чергу до турнікета. Зрозуміла, що не маю жетона. Почала штовхатися назад, щоб придбати його. Вперше пораділа, що не маю із собою сумок. Не уявляю, як люди переходили через той страшний турнікет із купою сумок і дітьми. Дубль другий – вдаліший. Потік людей виносить мене на сходи ескалатора, що рухаються вниз. Я роблю вдих і радію, що залишилася живою. Сідаю в метро до станції "Хрещатик». Не знаю навіщо. Просто це єдина знайома мені вулиця. Подумала, що там має бути якась крамниця, де в мене купили б золото. По дорозі почала хвилюватися, що на Хрещатику буде багато націоналістів, що відберуть мої прикраси через те, що розмовляю російською. Почала згадувати уроки української зі школи. Цю мову я вчила, як іноземну.

Чому я боялась націоналістів? Елементарно. Я трохи дивилась російські канали, фарбуючи нігті або готуючи вечерю. А коли лягала спати, то чула, як і сусіди дивляться новини братнього народу. Тому уві сні зомбування продовжувалось. Я ніби й розуміла, що в новинах брешуть, але руки тряслися від страху побачити злого фашиста з відрубаною головою мешканця Донбасу в руках. Я розуміла, що кияни не мали б мріяти про те, щоб всі східняки повмирали. Середній клас мріє про розвиток бізнесу, подорожі, хорошу освіту для дітей. Але я припускала, що російські канали можуть бути правдивими й кожен киянин десь глибоко в душі мріє відрізати палець за російське слово. На мій подив у Києві я майже не чула української.