Читать «АТО. Історії зі Сходу на Захід» онлайн - страница 2

Якось подруга запропонувала мені поїхати з нею до Туреччини. Для типового луганчанина було розкішшю відвідати навіть Крим. Але як я могла витрачати гроші на море, якщо мої речі не вміщалися в шафу і я мала терміново купувати новий меблевий гарнітур? Як я могла витрачати час на відпочинок, якщо мені треба було займатись генеральним прибиранням всю мою відпустку? Між подорожами й комфортом я завжди обирала друге. Тепер мій комфорт спочив під завалами цегли.

Я мешкала одна, якщо не враховувати Мусю, мою кицьку. Досі не знаю, чи жива вона лишилася, чи навічно заснула під завалами... Будемо вважати, що Муся вижила й помстилася за свою квартиру, подряпавши терористів за їхні п’яті точки. Як ви зрозуміли, я так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомбі вдалось видерти мене з нього!

Десь о третій ранку в поїзді я почала реально оцінювати ситуацію. Мій потяг прямував до Києва. Грошей і речей у мене не було. На шиї висів золотий ланцюг, на пальці була золота каблучка. У сумочці лежали парфуми, вологі серветки, блокнот з ручкою і ще якийсь мотлох. Ще був мобільний телефон, який я купила тиждень тому в людини, що втікала з міста. До цього мій гаджет вкрали в маршрутці. Більшість номерів було загублено, а мій новий номер знали лиш кілька людей на роботі.

Годині о шостій я помітила, що провідниця пішла до сусіднього вагона в спортивному костюмі, і вирішила скористатись ситуацією. Швидко забігла до її купе. На тремпелі висіла форма. Я перевірила передню кишеню білої кофтинки й знайшла там свої сережки. Хоча в потяг я сідала в шоковому стані, зорова пам'ять зафіксувала те, що сережки жіночка поклала саме туди. На щастя, місце їхньої дислокації не змінилося. Вибачайте, пані провіднице, але місце біля смердючих шкарпеток не могло коштувати так дорого, як мої золоті сережки.

Це була моя перша крадіжка. Вона розпочала естафету змін мого життя. Зараз легко й смішно згадувати про те, як я забігла до купе провідника. Тоді ж це було для мене героїчним вчинком. З одного боку, мене мучило сумління, а з іншого – я розуміла, що я тепер без житла і що мені потрібно їсти. До того ж, провідниця була занадто неуважна й несправедлива до мене. Ніби робила мені послугу з кислим обличчям. Тому забрати свою прикрасу назад було чимось на кшталт справедливості. От тільки потім до першої години пополудні я їхала в поїзді в постійному страху того, що зараз прийде міліція й заарештує мене. Ще я боялась, щоб у провідниці не було накачаних озброєних друзів-сепаратистів, які випадково їхали б на екскурсію Києва у сусідньому вагоні. Щоразу, коли ця жінка проходила повз мене, прямуючи зачиняти туалет чи відносячи пасажирам чай, я завмирала або в мене починались конвульсії. Я була злодієм-невдахою.

Було в поїзді й дещо прекрасне. Переважно у вікні. Схід сонця. Червоне небо. Природа оживала на очах. Українські безкраї поля. Польові квіти. Коли під’їжджали до Києва, на склі почали з’являтись маленькі краплі дощу. Вони повільно стікали вниз. Мої очі теж мало не почали дощити. Широкий і величний Дніпро ніби заспокоював мене своїми хвилями: «Тут ти в безпеці». Величезна жінка з мечем ще раз підкреслювала це. Розчиняюсь у краєвиді за вікном, я відчувала легкість і спокій. Але потім доводилось прокидатись у реальності, переповненій нещасними й наляканими втікачами.