Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 80

— У понеділок вранці ти маєш бути в суді. Я теж там буду. Нічого не вирішиться. Вони чекатимуть, що буде з рефері. Якщо він помре, то ти опинишся по вуха в лайні. Якщо одужає — тебе звинуватять у побитті і все таке, та принаймні не в убивстві. Десь, може, за тиждень ми знову прийдемо в суд для визначення розміру застави. Я гадки не маю, як поведеться суддя. Отож відповідь на твоє запитання така: є шанси вийти під заставу через кілька днів. Та більше шансів, що ти залишишся у в’язниці до самих слухань.

— Скільки це триватиме?

— Судові слухання?

— Так.

— Складно сказати. Щонайменше шість місяців, імовірніше — близько року. Сам процес буде не дуже тривалим, тому що не буде багато свідків. Вони просто переглядатимуть відео.

Він опускає очі, ніби ось-ось заплаче. Я люблю цього хлопчину, та зробити для нього можу небагато — ні зараз, ні через шість місяців.

— Пам’ятаєш, як усе сталося? — питаю.

Він повільно киває. Пригадує:

— Я просто зірвався. У мене вкрали чисту перемогу. Рефері змусив мене боротися у стилі суперника, а не в моєму. Рефері весь час так поводився, розумієш, чувак, я просто не міг битися по-своєму. Тобто я не хотів завдавати рефері шкоди, та я зірвався. Я так розлютився, мене просто вбило, коли він підняв руку того хлопця. Я ж дав йому прочуханки, хіба ні?

— Крашу чи рефері?

— Та годі, чувак. Крашу. Я дав йому прочуханки, правда?

— Ні, не дав. Але поєдинок ти виграв.

Я бачив весь бій на власні очі, і навіть на мить не подумав, що рефері в чомусь винен. З погляду захисту, я б не дуже на це покладався: рефері стримує мене, через нього я програю поєдинок, тому я затопив йому в пику. Таке собі виправдання.

— У мене її відібрали, — повторює він.

— Рефері — не суддя, Тадео. Очки рахували троє суддів. Не на того ти накинувся.

Він торкається швів на лобі.

— Та знаю я, знаю. Я вчинив неправильно, Себастьяне, але ти зроби щось, добре?

— Ти ж знаєш — я зроблю все, що можна.

— Мені доведеться відсидіти?

Ти вже сидиш, звикай до цього. Я вже прикинув. Якщо Шон Кінґ помре, буде, гадаю, двадцять років за вбивство другого ступеня, можливо, п’ятнадцять років за ненавмисне вбивство. Якщо він виживе — від трьох до п’яти за напад за обтяжливих обставин. Я не готовий ділитися цими прикидками, тому уникаю відповіді:

— Подумаймо про це потім.

— Але, мабуть, доведеться?

— Мабуть.

Почувши брязкіт дверей, ми замовкаємо. Тюремний вартовий грубо лається. З підпухлого лівого ока Тадео з’являється сльоза і стікає по побитій щоці.

— Мені не віриться, чувак. Просто не віриться, — тихо і змучено каже він.

Якщо тобі не віриться, подумай про того нещасного суддю і його родичів.

— Мені вже час, Тадео. Побачимося вранці у суді.

— Я що, буду на суді в цьому? — питає він, показуючи на оранжевий комбінезон.

— Боюся, що так. Це ж тільки перше засідання.

12.

Понеділок, 9:00 ранку, я в переповненій судовій залі посеред ватаги інших адвокатів захисту і прокурорів. В одному кутку зали — зграя підозрілих чоловіків в оранжевих комбінезонах, скутих кайданками, за ними наглядають озброєні судові пристави. Це нещодавно заарештовані, і тепер вони вдруге опиняються на судовому конвеєрі. Вперше вони на нього потрапляють, опинившись у тюрмі. По черзі оголошують їхні імена, по одному знімають кайданки і підводять до лави, на якій сидить суддя, один із двадцяти у нашій системі, який займається запобіжними заходами. Суддя ставить їм по кілька запитань, серед яких чи не найважливіше — «У вас є адвокат?» Лише кілька з них мають адвокатів, тож суддя розподіляє їх між громадськими захисниками. Оголошений адвокат підходить, стає поруч зі своїм новим клієнтом і велить йому більше нічого не казати. Призначаються дати наступних візитів.