Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 32

— Будь ласка, не помніть. Я маю вдягати це завтра.

— Може, ще попрасувати? — регоче він. Усі інші відволікаються на цей підкол і сміються, ніби над дотепним жартом. Коли сміх влягається, я питаю:

— То що на обід?

— Сьогодні понеділок, — каже наглядач, — день м’ясних консервів. По понеділках завжди м’ясні консерви.

— Не можу дочекатися.

У моїй камері — бетонному бункері десять на десять — смердить сечею і потом. На двоярусному ліжку — два темношкірих молодики. Один читає, другий дрімає. Третього ліжка немає, отже, я спатиму на пластиковому стільці, забрудненому темно-коричневими плямами. Обидва мої співкамерники не демонструють жодних ознак приязності. Я не хочу вступати в протистояння, але, якби захисника у справі про тяжке вбивство побили у в’язниці посеред судового процесу, то це автоматично потягнуло б за собою скасування процесу. Поміркую над цим.

Джудіт точно знає, що робити, їй не звикати. О п’ятій по обіді вона подає клопотання про незаконне затримання до федерального суду в Сіті з вимогою негайного розгляду. Люблю федеральний суд, принаймні в подібних випадках.

А ще вона надсилає копію клопотання моєму улюбленому газетному репортеру. Галасу я нароблю скільки зможу. Кауфман і Гувер добряче оконфузилися, і вони за це заплатять. Читач на нижніх нарах вирішує, що хоче потеревенити, тож пояснюю, чому я тут. Він вважає це кумедним — адвокат у в’язниці за образу судді. Сонько прокидається і теж веселиться. Невдовзі я вже ділюся юридичними порадами, цим хлопцям вони ой як знадобляться.

За годину наглядач підкликає мене новиною, що до мене відвідувач. Йду за ним лабіринтом вузьких коридорів і нарешті опиняюся в тісній кімнатині з алкотестером. Це ж тут вони тримають п’яних водіїв. Слон піднімається, ми тиснемо руки. Ми спілкувалися телефоном, але ніколи не зустрічалися. Дякую йому за візит, але застерігаю про можливі наслідки. Слон каже — до дідька все, він не боїться місцевих. Він добре знає, як поводитися, аби не привертати до себе зайвої уваги. До того ж він знайомий із шефом поліції, копами, суддею — усією звичайною верхівкою невеличкого міста. Він каже, що намагався додзвонитися до Гувера й Кауфмана й сказати, що вони припустилися грубої помилки, але так і не додзвонився. Він звернувся до шефа поліції, щоб мене помістили в кращу камеру. Що довше ми спілкуємось, то більше він мені подобається. Він справжній вуличний боєць, знесилений, охлялий старий козел, який десятиліттями буцався з копами. Він не нажив статків, але не переймається цим. Цікаво, чи буду я через двадцять років схожим на нього.

— Що там з тестом ДНК? — питає він.

— Зразки надійдуть в лабораторію завтра, звідти пообіцяли поквапитися з відповіддю.

— А що як це Лілей?

— Все перевернеться з ніг на голову.

Цей персонаж на моєму боці, але я його не знаю. Ми базікаємо хвилин із десять, а тоді він прощається.

Коли я повертаюся до камери, мої співкамерники вже встигли пустити поголос, що з ними в камері сидить кримінальний адвокат. За якийсь час я вже викрикую поради мешканцям інших камер блоку.