Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 31

До нашої процесії приєднується ще один здоровань-охоронець. Вони проводять мене через бічні двері і далі вниз заднім коридором, яким я ходжу щодня. Перед порогом ми чомусь зупиняємось, охоронці щось бурмочуть у свої рації. Коли нарешті виходимо назовні, у мене складається враження, що чутки вже розповзлись. Мої ненависники відверто тішаться, бачачи мене під конвоєм і в наручниках. Без жодної видимої причини копи тупцюють на місці й ніяк не можуть вирішити, який із патрульних автомобілів їм використовувати. Я стою біля одного, безпорадний, усміхаючись невеличкому гурту присутніх. Помічаю Напарника, гукаю йому, що зателефоную пізніше. Напарник ошелешений і розгублений. Для забави мене садовлять на заднє сидіння разом із Ґарді. Адвокат і клієнт вирушають до в’язниці. Коли ми від’їжджаємо, з увімкненими блимавками й сиренами — щоб подарувати цьому жалюгідному містечку якнайбільше видовища, — Ґарді дивиться на мене й питає:

— Де ви були цілий день?

Навіть не намагаюся щось приховати.

— Воював із суддею, — показую руки в кайданках. — Вгадай, хто переміг.

— Хіба можна адвоката садити в хурдигу?

— Суддя може робити все, що хоче.

— Вам теж буде смертний вирок?

Уперше за багато годин мене щось смішить.

— Ні, принаймні поки що.

Ця несподівана зміна в щоденній рутині розважає Ґарді.

— Вам сподобається їжа, — каже він.

— Не сумніваюся.

Двоє охоронців на передніх сидіннях слухають, затамувавши подих.

— Ви колись були у в’язниці? — питає мій клієнт.

— Так, доводилось. У мене талант гнівити суддів.

— Як ви розгнівали суддю Кауфмана?

— Довга історія.

— Ну, у нас же ціла ніч попереду, правда?

Гадаю, що так, та не думаю, що мене посадять в ту саму камеру, в якій сидить мій дорогий клієнт. За кілька хвилин зупиняємося перед спорудою у стилі 50-х, із пласким дахом і кількома прибудовами, що роблять споруду схожою на злоякісну пухлину. Я приїздив сюди кілька разів на зустріч із Ґарді — жахливе місце. Паркуємося, нас висмикують з машини і запихають в людне приміщення, в якому одні копи тиняються, інші перебирають папірці, і всі поводяться дуже зарозуміло. Ґарді прямує до непримітних дверей і зникає за ними, а коли вони відчиняються, сюди долинають розмови в’язнів.

— Суддя Кауфман сказав, що я можу зробити два телефонні дзвінки, — звертаюся до наглядача, який саме проходить повз. Він зупиняється, не знаючи, що саме повинен робити наглядач, стоячи перед сердитим адвокатом, затриманим за неповагу до суду. Відтак іде геть.

Дзвоню Джудіт і, погавкавшись з її ресепшіоністкою, потім з її секретаркою, а потім ще й з її помічницею, я нарешті чую її. Пояснюю, що я знову у в’язниці і що мені потрібна допомога. Вона лає мене, нагадує, яка вона заклопотана, але потім каже, що все зрозуміла. Дзвоню Напарнику і даю деякі настанови.

Мені видають помаранчевий комбінезон з написом «Міська в’язниця Міло» на всю спину. Перевдягаюся в загидженій вбиральні, дбайливо розправляю на вішалці сорочку, краватку й костюм. Віддаю все це наглядачу зі словами: