Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 191

Дивлюсь на присяжних, поки вони дивляться відео. Кілька з них хитають головами. Коли запис закінчується, освітлення яскравішає, а Макс вдоволено знову береться наполегливо висміювати знетямлення. Довіру до Тадео безнадійно зруйновано. Мені не вдасться її відновити.

У захисту запитань немає. Манчіні викликає свого першого свідка спростування, психіатра на ім’я Вейфер. Він працює в департаменті з охорони психічного здоров’я, його репутація не викликає запитань. Освіту він здобув у цьому штаті, тож має місцевий акцент. Він не настільки блискучий запрошений експерт, як Таслман, але цілком переконливий. Він переглядав відео — всі відео — а також провів із підзахисним шість годин, тобто більше часу, аніж Таслман.

Вожуся з Вейфером аж до обіду, але користі з того мало. З початком обідньої перерви Манчіні хапає мене:

— Я можу поговорити з твоїм клієнтом?

— Про що?

— Про угоду, чувак.

— Звісно.

Ми підходимо до столу захисту, за яким сидить Тадео. Макс нахиляється і тихо говорить:

— Послухай, дурню, я все ще пропоную п’ять років, що насправді означає вісімнадцять місяців. Ненавмисне вбивство. Якщо відмовляєшся — значить, в тебе справді розум потьмарений, бо тобі світить двадцять років.

Тадео, здається, його ігнорує. Він лише посміхається і заперечливо хитає головою. Зараз він ще упевненіший, бо Міґель знайшов гроші і передав конверт Суарезу. Однак я про це дізнаюся, коли буде вже запізно.

31.

Після перерви збираємося в кабінеті судді, де перед Повільно стоїть пластикова тарілка з порізаними морквою і селерою — ми ніби перервали їй обід.

— Пане Руд, — звертається вона, — як щодо угоди про визнання провини? Наскільки я розумію, пропозиція угоди ще дійсна.

Я знизую плечима:

— Так, пані суддя, я обговорював це зі своїм клієнтом, як і пан Манчіні. Малий не визнаватиме провину.

— Що ж, ми тут спілкуємось не під протокол, — каже вона. — Тепер, коли я побачила докази, я схиляюся до більш суворого вироку, скажімо, до двадцятирічного терміну. Я не купилася на маячню про неосудність, присяжні також. То був жорстокий напад, він добре розумів, що робив. Гадаю, двадцять років — належне покарання.

— Чи можу я передати це своєму клієнту? Без протоколу, звісно?

— Зробіть таку ласку.

Вона вмочає шматочок селери в сільничку і переводить погляд на Манчіні:

— Що у вас далі?

— У мене ще тільки один свідок, доктор Левондовскі, але я не впевнений, що він мені потрібен, — відповідає Макс. — Як ви думаєте, пані суддя?

Повільно відкушує кінчик стеблини.

— Вирішувати вам, але, як на мене, присяжні готові. — Чавк, чавк. — Пане Руд?

— Ви радитеся зі мною?

— А чому б і ні? — каже Макс. — Уяви себе на моєму місці і прийми рішення.

— Ну, Левондовскі просто повторить те, що сказав Вейфер. Я колись його вже допитував, з ним усе гаразд, але я вважаю Вейфера набагато кращим свідком. Я б на цьому зупинився.

Макс погоджується:

— Думаю, ти правий. Ми на цьому закінчимо.

Оце єдність — справжня тобі команда.

Поки Макс виголошує заключну промову, продовжую поглядати на Естебана Суареза, цілком захопленого спогляданням власних ніг. Він ніби загорнувся в кокон і, Здається, нічого не чує. Щось у цьому хлопцеві змінилося. Я на якусь мить замислююсь, чи вдалося Міґелю до нього дістатися. Якщо не з грішми, то з погрозами, із залякуванням. Може, він пообіцяв кілька фунтів кокаїну.