Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 187

Міґель слідом за мною виходить з судової зали і йде по коридору. Коли ніхто нас не чує, він каже:

— Суарез чекає. Все в силі. Він візьме гроші.

— Десять штук? — перепитую, просто щоб переконатись.

— Сі, сеньйор.

— То займися цим, Міґелю, тільки мене не вплутуй. Я не підкуповую присяжних.

— У такому разі, сеньйор, мені, мабуть, потрібна позика.

— Навіть не думай. Я не даю позик клієнтам, і я не даю позик, яких ніколи не повернуть. Розраховуй тільки на себе, друже.

— Але ж ми розібралися з тими вашими двома хуліганами.

Спиняюсь, дивлюсь на нього. Це вперше він згадав хлопців Лінка — Туббі і Рейзора. Повільно кажу йому:

— Офіційно, Міґелю, мені про тих двох нічого не відомо. Якщо ти їх замочив, то зробив ти це з власної волі.

Він, усміхаючись, крутить головою:

— Ні, сеньйоре, ми це зробили як послугу для вас. — Він киває на Напарника, який тримається на відстані: — Він попросив. Ми виконали. Тепер нам потрібна послуга у відповідь.

Набираю повні груди повітря й уважно розглядаю вітражне вікно, оплачене платниками податків у минулому столітті. Він має рацію. Два мертвих бандюки варті більше, ніж десять штук, принаймні за курсом, який діє на вулицях. Все через неточну комунікацію. Я не просив тих типів мертвими. Але тепер, коли мені люб’язно влаштували їхню кончину, чи зобов’язаний я відповідати послугою?

Суарез може носити мікрофон, можливо, навіть камеру. Якщо слід грошей вестиме до мене, мене позбавлять ліцензії і запроторять до в’язниці. Я кілька разів побував на волосинці від такого, і я волію жити на свободі. Зітхнувши, кажу:

— Вибач, Міґелю, але я цього не робитиму.

Відвертаюся, він хапає мене за руку. Я відмахуюсь від нього, наспіває Напарник.

— Ти пошкодуєш, сеньйоре, — кидає Міґель.

— Це що, погроза?

— Ні. Обіцянка.

28.

Сьогодні увечері будуть бої, але я надивився достатньо кривавих побоїщ, як для одного тижня. Мені потрібно знайти інший спорт, і наразі це — побачення з найчарівнішою Наомі Таррант. Оскільки ми й досі зустрічаємося потай, чи принаймні остерігаємося потрапляти на очі будь-кому, хто може впізнати у ній вчительку, то ходимо до темних барів і низькопробних ресторанів. Сьогодні йдемо у нове місце — тайський ресторан у східній частині міста, достатньо далеко від школи, у якій Наомі навчає Старчера. Ми упевнені: ніхто з наших знайомих нас не побачить.

Не так сталося, як гадалося. Наомі помічає її першою, не може повірити власним очам і просить мене перевірити. Це не так просто, адже ми не хочемо попастися. У ресторані доволі темно, тут чимало потаємних закутків і ніш. Чудове місце для того, щоб усамітнитися й повечеряти, не навертаючись на очі великій кількості людей. Повертаючись з дамської кімнати, Наомі бачить три кабінки у дальній частині обідньої зали. В одній із них, сидячи зовсім близько одна до одної і захоплено спілкуючись, сидять Джудіт і ще одна жінка. Не Ава, її теперішня партнерка, а якась інша. Кабінка завішена занавіскою з бісеру, тому огляд частково обмежений, але Наомі впевнена, що то Джудіт. Здоровий глузд підказує, що дві жінки, будь вони просто подругами, чи знайомими, чи колегами, сиділи б за столиком одна навпроти одної. Однак ці дві жінки сидять поруч, геть не помічаючи навколишнього світу, зауважує Наомі.