Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 136

— Ближче не можна, приятелю, — зупиняє він. — Це місце злочину.

— Що трапилось?

— Не можу сказати. Йде слідство. Відійдіть.

— Я ні до чого не торкаюся.

— Я просив відійти.

Виймаю з кишені сорочки візитівку й подаю йому:

— Я власник фургона, розумієте? Це була бензинова бомба, прикріплена до бензобаку. Замах на вбивство. Будь ласка, передайте слідчому, щоб вранці мені подзвонив.

Він дивиться на візитівку, але так нічого й не відповідає. Повертаюся в машину і якийсь час сиджу мовчки.

— Хочеш курятини? — нарешті питаю.

— Ні. Щось апетит пропав.

— Гадаю, я б випив кави. А ти?

— Залюбки.

Знову виходжу з авта і йду до ресторану. Відвідувачів немає, абсолютно порожньо, і напрошується запитання: навіщо забігайлівці, де готують курятину, працювати цілодобово й без вихідних? Але це запитання до когось іншого. За касою нудьгує чорношкіра дівчина зі сталевими прикрасами в обох ніздрях.

— Дві кави, будь ласка, — замовляю я. — Без вершків.

Її це дратує, але вона таки починає ворушитися.

— Два сорок, — кидає вона, беручись за кавник, якого, певно, годинами ніхто не торкався.

Коли вона ставить на стійку дві чашки, я кажу:

— Отой фургон належить мені.

— Ну, вам, здається, знадобиться новий, — реагує вона із зухвалою посмішкою. Дуже дотепно.

— Здається. Ви бачили, як він вибухнув?

— Нє. Бачити не бачила, а чути — чула.

— Готовий побитися об заклад, що ви чи хтось із ваших колег кинувся надвір з мобільним телефоном і знімав усе на відео, правильно?

Вона самовдоволено всміхається. Так.

— Ви віддали відео поліцейським?

Крива посмішка.

— Нє, не варто робити того, що допоможе поліції.

— Я дам вам сто баксів, якщо надішлете мені відео електронною поштою, я жодній душі й словом не обмовлюся.

Вона видобуває телефон з кишені джинсів зі словами:

— Давайте сюди адресу і бабки.

От і домовились. Вже йдучи до виходу, питаю:

— Знадвору є камери відеоспостереження?

— Нє. Поліцейські вже питали про це. Чувак, якому належить цей заклад, не такий багатий.

У машині ми з Напарником втуплюємося в мій мобільний, переглядаємо відео, на якому не що інше як вибух, який він вже описав. На виклик примчали принаймні дві команди пожежних і за якийсь час приборкали полум’я. Відео триває чотирнадцять хвилин, і, окрім того, що на ньому мій фургон, воно не становить собою жодної цінності. Коли екран гасне, озивається Напарник:

— Ну, і хто це зробив?

— Упевнений, що це Лінк, — відповідаю я. — У понеділок ми дали прочуханки двом його відморозкам. Око за око. Тепер граємо по-дорослому.

— Гадаєш, Лінк у країні?

— Сумніваюся. Це було б надто ризиковано. Як на мене, він десь неподалік — скажімо, у Мексиці чи на Карибах, десь за межами досяжності, але куди і звідки нескладно дістатися.

Заводжу двигун, і ми їдемо геть. Я вражений тим, скільки Напарник сьогодні говорив. Збудження від пережитого вибуху розв’язало йому язик. Думаю, йому боляче, але він нізащо в цьому не зізнається.

— Маєш план? — питає він.

— Так. Я хочу, щоб ти знайшов Міґеля Запате, брата Тадео. Тепер, коли багатообіцяюча кар’єра в змішаних бойових мистецтвах закінчилася, я впевнений, що Міґель увесь свій час присвячує торгівлі наркотиками. Я хочу, щоб ти пояснив Міґелю, що мені потрібен певний захист; що я представляю його молодшого брата у справі про вбивство безкоштовно, абсолютно задарма, бо я люблю малого, а він не може собі дозволити мені заплатити; і що на мене напосідають деякі типи, які працюють на Лінка Скенлона. Один із них — Фанґо, щоправда, справжнє його ім’я невідоме.