Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 126

0 19:00 неділі дзвоню Ріардону і кажу, що згоден. Близько години йде на те, щоб отримати ордер на обшук. Очевидно, поліція має дружньо налаштованого суддю напоготові. О 20:30 ми з Напарником залишаємо Сіті у супроводі одного автомобіля без розпізнавальних знаків попереду нас і одного позаду, і в цьому нема нічого незвичайного. На час, коли ми добираємось до реклами доктора By, там уже діє поліція. Прожектори, два екскаватори, не менше двох дюжин чоловіків з палицями й прутами, і цілий взвод собак у клітках. Я виклав їм усе, що знаю, і вони перевіряють землю біля самих рядків кукурудзи. Національна гвардія охороняє узбіччя шосе, відганяє усіх надміру допитливих водіїв.

Напарник зупиняє фургон там, де нам вказують припаркуватися — футів за сто від знаку і від дійства. Сидимо, спостерігаємо, плекаємо надії, спершу час летить тривожно-швидко, а потім години тягнуться все довше. Пошуковці методично тицяють в кожен квадратний дюйм ґрунту. Вони формують сітку, відпрацьовують її, тоді утворюють нову. Екскаватори не задіюють. Собаки лишаються спокійними.

По той бік від знака близько один до одного у темряві стоять кілька чорних немаркованих автомобілів. Я впевнений — в одному з них чекає помічник шефа поліції Кемп. Ненавиджу його, хотів би власноруч затопити йому межи очі, та на цю мить він — людина, яка може повернути мені сина.

Але я пригадую, що йому довелося пережити: паніка, страх, очікування. Зрештою, вони з дружиною змирились, збагнувши, що Джиліана не повернеться додому. А тепер він сидить отам і молиться, щоб його люди знайшли кістки, хоч що-небудь, що він міг би похоронити, як годиться. Найбільше, на що він може сподіватися, — скелет. Мої ж сподівання набагато більші і, напевно ж, реалістичніші.

До опівночі я проклинаю Арча Сванджера.

2.

Вони працюють усю ніч, ми з Напарником по черзі дрімаємо. Ми зголодніли і дуже хочемо кави, але навіть не думаємо забиратися звідси. О 5:20 Ріардон дзвонить мені на мобільний і каже:

— Усе намарно, Руде, тут нічого нема.

— Присягаюся, я сказав вам усе, що знаю.

— Я вам вірю.

— Дякую.

— Можете їхати. Виїжджайте назад на шосе і їдьте на південь у напрямку Чотирьох Кутів. За двадцять хвилин я вам передзвоню.

Ми від’їжджаємо, а пошуковці спаковують свій реманент. Собаки досі відпочивають у своїх клітках. Арч Сванджер, певно, спостерігає і глузує з усього цього. Ми їдемо на південь, через двадцять хвилин передзвонює Ріардон:

— Знаєте стоянку далекобійників на Чотирьох Кутах?

— Здається, так.

— Припаркуйтеся біля бензоколонки, тільки бензину не купуйте. Заходьте всередину, ресторан буде праворуч, там у дальньому від каси кінці буде ряд кабінок. Ваша дитина їстиме там морозиво.

— Зрозумів. — Дуже хочеться ляпнути ще якусь дурницю, скажімо «дякую», наче я маю бути невимовно вдячний комусь, хто викрав мою дитину, не завдав їй шкоди, а тепер повертає назад. Якщо чесно, мене переповнюють полегшення, радість, вдячність, передчуття і дивна невіра в те, що це викрадення таки матиме щасливий кінець. Так не буває.