Читать «Адвокат негідників» онлайн - страница 109

Чи можу я переконати притомного 22-річного юнака визнати провину, щоб отримати п’ятнадцять років? Суміваюся. Блискучий Тадео Запате так просто не здасться.

8.

Сьогодні восьмий день народження Старчера. Безглузда і знущальна постанова суду, якою визначено, скільки часу я проводжу з сином, чітко говорить, що я отримую по дві години з ним на кожен його день народження.

Дві години — це забагато, на думку його мами. Вона вважає, що цілком вистачить і однієї години. А взагалі вона воліла б зовсім не виділяти на це часу. Її мета — повністю витіснити мене із життя сина, але я цього не допущу. Може, з мене й жалюгідний батько, та я не здаюся. І колись може настати день, коли дитина захоче проводити час зі мною, аби забратися подалі від сварок між мамами.

Отже, я сиджу в «МакДональдсі», чекаю, коли почнуться мої дві години. Нарешті Джудіт під’їздить на своєму службовому ягуарі і виходить разом зі Старчером. Вона рішуче веде його всередину, помічає мене, супиться, ніби думала побачити когось іншого, і передає малого мені.

— Повернусь о п’ятій, — шипить вона на мене.

— Вже п’ятнадцять по четвертій, — зауважую я, та Джудіт мене ігнорує. Вона сердито виходить геть, син всідається навпроти мене.

— Як справи, друже?

— Добре, — мимрить він, ледь не жахаючись говорити зі своїм батьком. Навіть не уявляю, яких суворих наказів вона йому надавала, їдучи сюди. Не їж їжі. Не пий напоїв. Не грайся на дитячому майданчику. Мий руки. Не відповідай, коли «він» розпитуватиме тебе про мене, про Аву чи про що-небудь, що стосується твого дому. Не проводь час весело.

Зазвичай на те, щоб струсити з себе трепет і розслабитися в моєму товаристві, йому потрібно кілька хвилин.

— З днем народження, — кажу я.

— Дякую.

— Мама казала, у тебе в суботу велика вечірка. Багато дітей, торт і все таке. Має бути весело.

— Мабуть, — каже він.

Мене на свято, звісно, не запросили. Воно відбуватиметься у нього вдома, там, де він живе половину свого життя із Джудіт та Авою. У місці, якого я ніколи не бачив.

— Ти голодний?

Він оглядається навколо. «МакДональдс» — дитячий рай, в якому все ретельно продумано для того, аби люди прагнули їжі, яка на настінних плакатах виглядає значно апетитніше, ніж на столах. Він вдивляється у великий постер з рекламою нової лінійки морозива під назвою «МакҐлейсі». Виглядає доволі апетитно.

— Я, певно, спробую одне з таких, — кажу я. — А ти?

— Мама каже, щоб я нічого тут не їв. Каже, що тут усе для мене шкідливо.

Зараз час мій, а не Джудіт. Усміхаюся і змовницьки нахиляюся до нього:

— Але ж мами тут нема, правда? Я не скажу, ти не скажеш. Між нами, хлопцями. Гаразд?

— Гаразд, — усміхається він.

Витягую з-під столу коробку в подарунковій обгортці і кладу її на стіл.

— Це тобі, друже. З днем народження. Гайда розпаковуй!

Він хапає коробку, я рушаю до кас.

Коли я повертаюся з морозивом, він розглядає на столі маленьку дошку для нардів. Коли я був хлопчаком, дідусь навчив мене грати в шашки, тоді в нарди, потім в шахи. Я захоплювався усіма різновидами настільних ігор. У дитинстві мені дарували настільні ігри на дні народження і на Різдво. Коли мені виповнилося десять років, у моїй кімнаті назбиралося кілька полиць таких ігор — величезна колекція, про яку я ретельно дбав. Я рідко програвав у будь-якій з ігор. Найбільше я полюбив нарди, постійно надокучав дідусеві, мамі, друзям, та насправді будь-кому, проханнями пограти. У дванадцять років я зайняв третє місце на міському дитячому турнірі. У вісімнадцять добре змагався в дорослих турнірах. У коледжі я грав на гроші, поки інші студенти не перестали грати зі мною.