Читать «Історія Слобідської України» онлайн - страница 50

Коли турки воювали, Білу челядь (жінок) забирали, 1 в нашої попадоньки Взяли вони три дівоньки. Одну взяли попри коні, Попри коні на ремені. Другу взяли попри возі. Попри возі на мотузі. Третю взяли в чорні мажі.. Що ю взяли попри коні, Попри коні на ремені, То та плаче: «Ой Боже ж мій, Косо ж моя жовтенькая. Не мати тя розчесує, Візник бичем розтріпує».

Що ю взяли попри возі, Попри возі на мотузі. То та кричить: «Ой, боже ж мій, ніжки мої, Ніжки мої біленькії. Не мати вас умиває, Пісок пальці роз'їдає, Кровця пучки заливає». Що ю взяли в чорні мажі, То та плаче, то та кричить: «Ой, Боже ж мій, очка мої, Очка мої чорненькії. Тільки Орсак проходили, А білий світ не виділи».

І справді, татарський письменник XVI ст. Раман Хаджа оповідав, що полоняників гнали у Крим кінні татари, помагаючи нагаями, і випікали гарячим залізом таври, як у скотини.

Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку доживати, там і помирати. Мешканець села Марто-вого Іван Бутов пробув у турецькій неволі ЗО років. Охтирський осавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. У Бахчисараї, каже преосвященний Філарет, один водозбір тепер прозивається Пав-ловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того осавула. Під його парсуною (портретом) у Богодухівській соборній церкві колись підписані були вірші, котрі зложив якійсь місцевий піїта, де про його неволю оповідалося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і полонили біля Харківських могил Павлова з жінкою і, узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи-ІІІиринському, котрий жив біля Карасубазара; там Павлов і помер. Не мало українських невільників ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служилі люди. Але коли у 1689 р. московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з жінками та дітьми за море або у гори. Тоді бранців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тих ямах попалити. Так оповідав слобожанин, бранець Мих. Барабаш, котрий два роки і пробував у татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошні, оддавши за нього 70 талярів й одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викуп. Похвальне слово, надруковане у 1705 р. по-польські у Києві в друкарні Києво-Печерської Лаври, оповідає про боротьбу Донців-Захаржевських з татарами. Український народ оповідає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних думах. Ось дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох синів. Сірко деякий час був полковником Харківського Слободського полку і мав біля Мерехви свою слобідку Артемівку, де проживала його жінка Сірчиха-Іваниха, як вона прозивається у думі. Сам Сірко дуже рідко бував дома; не дивно, як каже дума, що жінка й діти його не бачили у себе 7 років: ніколи було запорізькому козакові та ще й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Вони не мали од нього і про нього ніяких вістей, і через те син Сірка Петро і пішов у Тор (Слов'янськ) розшукувати свого батька, бо Тор був недалеко од Запоріжжя і туди збиралося багацько козацтва для добичі солі.