Читать «Історія Слобідської України» онлайн - страница 49

Виходить, що Слободська Україна терпіла од татарських нападів у всякому разі не менш, а скорше більш, ніж бєлгородська та воронезька україна Московської держави.

Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато українських полоняників, котрі потім довго томилися у тяжкій неволі у Криму або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в інші іще більш далекі краї: у Малу Азію й далі; турецька каторга далася у знаки українському народові, і він яскраво описав її у своїх думах.

Ось, наприклад, плач невільників на турецькій каторзі: У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали У гору руки підіймали, кайданами забряжчали; Господа милосердного прохали та благали: «Подай нам. Господи, з неба дрібен дощик, А знизу буйний вітер.

Хачай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля, Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги. Да вже ся нам турецька бусурманська каторга надоїла: Кайдани-залізо ноги повривало.

Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кості пошмугляло». Баша турецький бусурманський. Недовірок християнський. По ринку він похожає, Він сам добре теє зачуває, На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає: «Кажу я вам, турки-яничари, добре дбайте. Із ряду до ряду захожайте, По три пучки тернини і червоної таволги набирайте, Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте». То ті слуги, турки-яничари, добре дбали Із ряду до ряду захожали, По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали, Тіло біле козацьке, молодецьке, коло жовтої кості обривали, Кров християнську неповинно проливали. Стали бідні невольники на собі кров християнську забачити, Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати: «Ти, земле турецька, віра басурманська, Ти, розлуко християнська! Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю, Або брата з сестрою. Або мужа з вірною жоною. Визволь, Господи, в'мх бідних невольників З тяжкої неволі турецької, З каторги басурманської На тихії води, На яснії зорі, У край веселий, У мир хрещений, В города християнські.

Деякі невільники утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Тор козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з 4 товаришами забрали татари у полон, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв'язався, убив 3 татар, розв'язав товаришів, і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Уляна Свинарева, дочка посполитого села Нової Водолажки. Повернувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а звідтіля вже допленталася і до Водолажки. Але ледве не усіх невільників татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тільки хто-небудь їх не викупав або сам невільник не утікав з полона. Валківський піп Сем. Михайлов писав архієрею у 1738 р.: «Торік, восени, був я в Ізюмському полку у слободі Гієвці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в» полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар)96, а з Карасева перевели у Кафу і у городі Кафі продали турчину, а він продав мене на каторгу дервишову. І був я на каторзі до березоля 1739 р. З каторги в Царьграді викупив мене козак Ніжинського полку, Дмитро, за 270 карб., а тепер одпущено мене на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові». Йому видана була грамота на збір грошей. Таке ж прохання подав у 1710 р. коломацький піп: його було узято у неволю укупі з жінкою й дітьми; викупив його грек за 170 талярів, за жінку ж і дітей визнауено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що оповідає нам народня дума: