Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 9

Наскільки це було можливим, я також підкріплювала спогади архівними матеріалами — парадоксально, та далеко не всі користуються ними. Як буде видно у книжці далі, сила пропаганди в Радянському Союзі була такою, що вона часто змінювала сприйняття дійсності. З цієї причини історики в минулому обгрунтовано не покладалися на радянські офіційні документи, які часто спеціально готувалися і публікувалися для того, щоб приховувати правду. Однак таємні документи — документи, які сьогодні зберігаються в архівах, — виконували іншу функцію. Для того щоб керувати таборами, адміністрації ГУЛАГу потрібно було вести записи. Москві потрібно було знати, що відбувається в областях, області мали отримувати вказівки з центру, потрібно було вести статистику. Це не означає абсолютної достовірності таких архівних документів — чиновники мали свої причини спотворювати певні факти, — але якщо використовувати їх розумно, вони можуть пояснити дещо з того, що не пояснюють табірні спогади. А найважливіше те, що вони допомагають зрозуміти, навіщо будувалися табори — чи принаймні мету, досягнення якої вимагав від них сталінський режим.

Правда також і те, що архівні матеріали значно різноманітніші, ніж багато хто очікував, і що вони розповідають історію таборів з багатьох різних точок зору. Я, наприклад, мала змогу працювати з архівом адміністрації таборів, зі звітами інспекторів, з фінансовими рахунками, листами начальників таборів до їхнього московського керівництва, рапортами про спроби втеч і списками музичних вистав, що ставилися табірними театрами, — все це зберігається в Державному архіві Російської Федерації в Москві. Я також зверталася до стенограм партійних з’їздів і пленумів та документів, які мали гриф «Особая папка» — документів зі сталінського «спецархіву». Завдяки допомозі інших російських істориків я могла користуватися деякими документами з радянських військових архівів та архівів служби внутрішніх військ, які охороняли табори, де містилися, наприклад, списки того, що дозволялося і чого не дозволялося брати з собою арештованим. За межами Москви я також мала доступ до деяких місцевих архівів — у Петрозаводську, Архангельську, Сиктивкарі, Воркуті та на Соловецьких островах, — у яких є документи із записами подій повсякденного табірного життя, а також до архівів Дмитлагу (його в’язні будували канал Москва-Волга), які зберігаються в Москві. В усіх цих архівах є записи щодо повсякденного життя в таборах, наряди, списки в’язнів. Одного разу мені принесли купу архівних документів Кедрового Шору, маленької філії Інти, гірничодобувного табору за Полярним колом, і люб’язно запитали, чи не хочу я їх купити.

Зібрані разом, ці джерела дають змогу писати про табори по-новому. У цій книжці мені вже було непотрібно порівнювати «заяви» кількох дисидентів із «заявами» радянського уряду. Я вже не мусила шукати якусь середню лінію між свідченнями втікачів з Радянського Союзу і звітами радянських чиновників. Щоб описати те, що відбувалося, я мала змогу використовувати слова багатьох різних людей — охоронців, міліціонерів, різноманітних в’язнів, які відбували різні терміни у різний час. Емоції і політика, які протягом тривалого часу огортали історіографію радянських концентраційних таборів, не посідають центрального місця у цій книжці. Це місце тут займає те, що пережили жертви.