Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 8

Незважаючи на численні перешкоди, дослідження радянського минулого в Росії триває і нині. Це правда, що перше десятиліття XXI століття дуже відрізняється від останніх десятиліть XX століття, а історичні дослідження більше не перебувають у центрі уваги російського суспільства, не виглядають вони й такими сенсаційними, якими здавалися раніше. Переважна частина того, що роблять історики з Росії та інших країн, — це тяжка і виснажлива праця: просіювання тисяч документів, нескінченні години на протягах у холодних архівах, безупинний пошук фактів і цифр. Але це починає приносити свої плоди. Повільна, терпляча робота «Меморіалу» не тільки дала змогу скласти першу карту з назвами і місцями розташування всіх досі відомих таборів, її результат — серія новаторських історичних праць і величезний архів зібраних усних і писаних свідчень тих, хто вижив у таборах. Разом з іншими організаціями, такими як Інститут Сахарова та «Возвращение», «Меморіалові» вдалося донести якусь частину цих спогадів до широкої публіки. Російські наукові журнали і видавництва також почали публікувати монографії, грунтовані на нових документах, а також збірники цих документів. Така робота триває і в інших країнах — найбільш помітний внесок тут роблять Центр «Карта» у Польщі, історичні музеї в Литві, Латвії, Естонії, Румунії й Угорщині та ще близько десятка науковців з Америки і Західної Європи, які мають час і сили працювати з радянськими архівами.

Працюючи над цією книжкою, я знайомилася з їхніми працями, а також із джерелами двох типів, які десять років тому були недоступні. Перший — це величезна кількість нових спогадів, які почали публікуватися у 1980-ті роки в Росії, Америці, Ізраїлі, країнах Східної Європи та інших країнах. У написанні книжки я використовувала їх дуже широко. Раніше деякі фахівці з радянської історії побоювалися покладатися на спогади колишніх табірників, стверджуючи, що їх автори мали причини політичного характеру для того, щоб спотворювати власну історію, що більшість писали свої спогади через багато років після звільнення і що багато з них запозичували історії в інших, коли не могли чогось пригадати самі. Незважаючи на це, після ознайомлення з кількома сотнями табірних спогадів і бесід з приблизно двома сотнями людей, які пройшли через табори, я зрозуміла, що цілком можливо виділити ті, що видаються недостовірними, запозиченими чи надто політизованими. Також, на мою думку, хоча спогади і не можуть бути надійним джерелом імен, дат і цифр, вони є неоціненним джерелом інформації іншого роду, особливо того, що стосується життя в таборах: стосунки в’язнів, конфлікти між різними групами, поведінка охорони й адміністрації, роль корупції, навіть кохання і пристрасті. У своїй роботі я свідомо використовувала спогади тільки одного письменника — Варлама Шаламова, в основу творів якого покладено його власний табірний досвід — тому, що його оповідання грунтуються на реальних подіях.