Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 12
Енн Епплбом
Звісно, правда, що ленінградці помирали вдома, тоді як ГУЛАГ шматував людські життя, руйнував родини, відривав дітей від батьків і прирікав мільйони людей на життя у віддалених пустках, за тисячі кілометрів від рідних. Утім, жахіття, пережиті в’язнями таборів, обгрунтовано можна порівнювати зі страшними спогадами «вільних» радянських громадян, таких як Олена Кожина, евакуйована з Ленінграда в лютому 1942 року. Під час евакуації на її очах померли з голоду брат, сестра і бабуся. Коли підійшли німці, вони з матір’ю тікали від них пішки через степ, по дорозі натрапляючи на «сліди жахливого розгрому і хаос… Світ розлетівся на тисячі шматків. Все було просякнуте димом і запахом згарища; степ був тісний, він душив, його начебто стискував гарячий закопчений кулак». Хоча Кожина й ніколи не була у таборах, вона пережила жахливий холод, голод і страх, не маючи ще й десяти років, спогади про це потім переслідували її все життя. «Ніщо, — писала вона, — не зможе стерти спогадів про те, як у ковдрі несли тіло Вадика; як задихалася в агонії Таня, як ми з мамою, останні, продиралися крізь дим і грім вогняним степом».
Населення ГУЛАГу і населення решти СРСР крім страждань мало ще багато спільного. І в таборах, і поза ними можна було бачити ту ж саму халатність у роботі, ту ж саму злочинну й дурну бюрократію, ту ж саму корупцію і ту ж саму зловісну байдужість до людського життя. Під час роботи над книжкою я розповіла одному своєму польському другові про
