Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 13

Однак якщо ГУЛАГ неможливо повністю відділити від життя решти Радянського Союзу, то не можна повністю відділяти історію радянських таборів від довгої і багатонаціональної історії в’язниць, заслання, позбавлення волі, концентраційних таборів. Вислання в’язнів у віддалені місця, де вони могли б «сплатити свої борги суспільству», зробитися корисними і не справляти згубного впливу на інших своїми ідеями чи злочинними діяннями, — практика така ж стара, як і сама цивілізація. Правителі античних Риму і Греції висилали своїх дисидентів до віддалених колоній. Сократ пішов на смерть, щоб не терпіти мук вислання з Афін. Поета Овідія вислали до мерзенного порту на Чорному морі. Георгіанська Великобританія висилала своїх злодіїв до Австралії. Франція XIX століття висилала злочинців до Гайани. Португалія висилала своїх небажаних елементів до Мозамбіку.

Новому радянському керівництву 1917 року не потрібно було шукати прецедентів десь аж у Гренландії. Від XVII століття Росія мала власну систему заслання: перша згадка про вислання у російських законах з’являється 1649 року. У той час заслання розглядалося як нова, гуманніша форма кримінального покарання — набагато краща в цьому сенсі за смертну кару, таврування чи калічення — і застосовувалася за широке коло різноманітних злочинів, від нюхання тютюну і ворожіння до вбивства. Багатьох російських інтелектуалів та письменників, серед них і Пушкіна, було засуджено до тієї чи тієї форми заслання, тоді як для інших джерелом страждання була сама можливість заслання: на пікові своєї літературної слави, 1890 року, Антон Чехов здивував усіх, хто його знав, і вирушив у подорож, щоб відвідати і описати виправні колонії на острові Сахалін біля російського узбережжя Тихого океану. Перед від’їздом він писав своєму здивованому видавцеві, пояснюючи причини такого рішення: «…ми згноїли мільйони людей, згноїли даремно, не роздумуючи, варварськи; ми ганяли людей по холоду в кайданах десятки тисяч верст, заражали сифілісом, розмножували злочинців… але ніщо з цього не має з нами нічого спільного, це просто нецікаво…»

В історії царських тюрем можна легко знайти багато з того, що перегукується із майбутньою практикою радянського ГУЛАГу. Наприклад, як і ГУЛАГ, заслання до Сибіру ніколи не призначалося виключно для злочинців. Закон від 1736 року проголошував, що якщо якесь село вважає, що хтось із його мешканців погано впливає на інших, то сільські старости можуть поділити майно бідолахи і наказати йому йти з села деінде. Якщо така людина не знайде собі місця проживання, то держава може відправити її на заслання. І справді, цей закон 1948 року згадував Хрущов, обстоюючи (успішно) ідею застосування заслання до колгоспників, звинувачених у недостатньому ентузіазмі і працьовитості.

Практика заслання просто неугодних людей тривала упродовж XIX століття. У своїй книжці «Сибір і заслання» Джордж Кеннан, дядько відомого американського державного діяча, описав систему «адміністративного процесу», свідком якого він був 1891 року: