Читать «Історія ГУЛАГу» онлайн - страница 14

«Засуджений міг бути не винним у жодному злочині… але якщо, на думку місцевої влади, його присутність у певному місці є "шкідливою для громадського порядку" чи "несумісною з громадським спокоєм", його можуть арештувати без ордера, можуть від двох тижнів до двох років тримати у в’язниці, а потім насильно направити у будь-яке інше місце імперії і там поставити під поліційний нагляд на період від одного до десяти років».

Адміністративне заслання — яке не потребувало суду і процедури винесення вироку — було ідеальним каральним заходом не тільки для порушників спокою як таких, а також і для політичних опонентів режиму. В давніші часи серед них було багато польських аристократів, які виступали проти захоплення росіянами їхніх територій і майна. Пізніше заслання застосовувалося до релігійних «відступників», а також до членів «революційних» груп і таємних товариств, зокрема і до більшовиків. Хоча вони й не були на адміністративному засланні — тобто їх судили і виносили вироки, — найсумнозвіснішою групою «примусових поселенців» XIX століття стали декабристи, група родовитих аристократів, які 1825 року підняли не надто потужне повстання проти царя Миколи I. Зі мстивістю, яка вразила всю тогочасну Європу, цар наказав стратити п’ятьох декабристів. Інших він позбавив чинів і відправив, закутими у ланцюги, до Сибіру; там до декого з них приєдналися дружини. Небагато з цих поселенців дожили до амністії, оголошеної наступником Миколи Олександром II через 30 років, і повернулися додому в Петербург уже старими немічними людьми. Федір Достоєвський, 1849 року засуджений до чотирьох років каторжних робіт, — ще один приклад знаменитого політичного в’язня. Після повернення із сибірського заслання він написав «Записки з Мертвого дому», і досі найвідомішу книжку про царську тюремну систему.

Як і ГУЛАГ, царська система заслання не була призначена виключно для виконання покарань. Російські правителі прагнули, щоб заслані — як кримінальні, так і політичні, вирішували економічну проблему, яка лише загострювалася з плином століть: недостатню заселеність далекого сходу і далекої півночі Росії і, внаслідок цього, неможливість використання природних ресурсів цих районів. З цією метою ще у XVIII столітті Російська держава почала засуджувати своїх в’язнів до примусової праці — різновиду покарання, який пізніше став відомий під назвою каторга — від грецького слова kateirgon, «примушувати, силувати». Російська каторга має тривалу передісторію. На початку XVIII століття Петро I використовував засуджених і кріпаків на будівництві доріг, фортець, заводів, кораблів і самого міста Санкт-Петербурга. 1722 року він видав конкретніший указ, згідно з яким злочинці, разом з дружинами і дітьми, спрямовувалися на заслання біля срібних копалень Даурії у Східному Сибіру.

У той час використання Петром примусової праці розглядалося як великий економічний і політичний успіх. Справді, історія сотень тисяч кріпаків, які поклали свої життя на будівництві Санкт-Петербурга, справила величезний вплив на майбутні покоління. Багато людей померли на цьому будівництві — і, незважаючи на це, місто стало символом прогресу та європеїзації. Хоча методи були жорстокими, країна отримала користь. Ймовірно, приклад Петра допомагає зрозуміти готовність, з якою використовували каторгу його наступники. Поза сумнівом, великим прихильником методів Петра I у будівництві був і Сталін.