Читать «Ігри долі» онлайн - страница 160

Всі весело щебетали, ділилися спогадами, сміялися, аж поки не дійшло до спогадів про Аннине весілля і життя після нього.

— Дитинко моя, — ледь стримуючи сльози, промовила пані Наталя. — Ми з татом, думали, що помремо, коли дізналися, що ти загинула. Нам Ніколас зателефонував і сказав, що з тобою стався нещасний випадок. Йому дуже шкода, що він не вберіг свою дружину від такої жахливої участі.

«Знали б вони, що таку жахливу участь придумав для неї сам він. От лицимір…» — думала Аня, але вслух не стала говорити. Вона не хотіла тривоожити батьків такою новиною.

Хто знає, чим це може обернутися для них. Хай це залишиться в минулому. Не варто його тривожити. Краще забути, як поганий сон. Хай думають, що це був нещасний випадок.

Андрій бачив, що Аня мовчить про те, що як усе сталося насправді. Він її розмув. Це її справа. І буде тільки їхньою таємницею.

— А тепер, доню, розказуй, як ти жила після цього всього, — попросила мама Анну.

Дівчина посміхнулася і ласкаво промовила:

— Та я уже говорила про це, мамо.

— А це було по телефоні, — зауважила пані Наталя, — та й говорила ти не багато.

Дівина знову посміхнулася до матері і почала розмову, тим більше й батько став на сторону своєї дружини, і їй не залишилося нічого, як почати розповідь:

— Як ви уже знаєте, врятував мене у той жахливий день Андрій. — І вона ніжно й з любов’ю глянула на свого чоловіка. Потім знову продовжила:

— Я була дуже слабка, й Андрій з Марією піклувалися про мене, як про дуже близьку їм людину… Вони дуже добрі люди, і я ніколи не зможу їм віддячити за їхню доброту… — Дівчина знову глянула на Марію й Андрія. Той, у свою чергу, взяв її руку у свої долоні і трепетно тримав.

— А в додачу до всього я ще й втратила пам’ять. Прошу, не дивуйтеся так, таке буває не тільки у серіалах, — сміючись, додала дівчина.

І потоки слів знову ринули з її уст. Усі присутні слухали це, наче розповідь, з якогось кінофільму, надто неймовірними здавалися події. Якби гості цього дому не були учасниками цих подій, вони б також у це важко повірили, як і батьки Ані. Надто усе не реаліситично виглядало. Але що поробиш, інколи історії, написані на сторінках якогось роману, переносяться у реальне життя. Буває й таке, що часто доля бавиться з людьми у своєрідну гру, і правила яких ніхто не знає, і хто стане переможцем, а хто навіки втратить прихильність «матінки фортуни», залишається загадкою…

— А що сталося з Ніком? — перебила її мати. — Де він зараз?

— Не знаю, — ніяково відповіла дівчина. Вона б воліла ніколи не згадувати про нього. Надто болючими були спогади. — Після того, як ми зустрілися минулого разу, я нічого про нього не чула. Та думаю, що у нього все гаразд.

Дівчина трохи засмутилася. Андрій підняв її підборідок і тихенько промовив, дивлячись у очі:

— Не сумуй, усе позаду, — і так лагідно посміхнувся. Ох, ця посмішка, вона здатна розтопити навіть крижане серце.

— Але в мене для вас хороша новина, — уже трохи веселіше продовжила Аня. — Після розлучення з Ніком мені дістався готель тут, у Трускавці. Так що ми тепер трохи багаті, — сміючись, додала дівчина.