Читать ««Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 29

— Так, негарна історія, — сказав Козюренко. — На жаль, не поодинока. Мені розповідав знайомий ректор, — Козюренко назвав навчальний заклад. — Якось за два чи на три дні до початку екзаменів дзвонять йому. З телефонної трубки гуде авторитетний бас відомого діяча. У голосі інтимно-загравальні інтонації: «Радий чути тебе, дорогий Іване Івановичу. Маю прохання: вступає до тебе мій небіж. Прізвище таке саме, як у мене, то чи не міг би ти силою своєї влади?..» Ректор казав, що спершу хотів послати цього діяча під три чорти, звернутися в обком і закликати до порядку, та засумнівався: в принципі чоловік непоганий, мабуть, жінка впросила його подзвонити. Осміхнувся і каже: «Не вірю. Товариш такий-то не може дзвонити мені з цього приводу». І поклав трубку. Через годину з являється до нього той самий товариш, розводить руками. «Пробач, — каже, — прийшов до тебе, як у Мекку, на прощення!»

— Оце голова, твій Іван Іванович! — захоплено вигукнув Юрій Юрійович. — Його б на дипломатичну роботу!

— А нам — на нашу грішну… — Козюренко зиркнув на годинник.

На роботі його ждала новина: знайшли шофера, який возив до Желехова Суханову і Григорука.

Шофер був кмітливий хлопець — упізнав обох. Розповів, що ця пара взяла таксі на стоянці поблизу пам'ятника Міцкевичу, жінка сіла ззаду, а молодик біля нього. Між собою майже не розмовляли, хіба що обмінялися кількома словами. Водій попередив їх, що чекатиме не більше ніж півтори години. Жінка дала йому десятку авансу й сказала, що, можливо, вони трохи затримаються, але нехай це його не турбує, — заплатять. Чверть на дванадцяту з'явився тільки молодик. Він був чимось схвильований чи засмучений, наказав повертатися до Львова, та відразу передумав: попросив заїхати на автобусну станцію. Там він вискочив на кілька хвилин і повернувся вже із своєю супутницею. Шоферові здалося, що та плакала. Тепер вони обоє сіли позаду, знову майже не розмовляли. Єдине, що сказав пасажир, видно, втішаючи жінку: «Все, що робиться, — на краще!»

Таксист завіз їх на Городецьку вулицю, туди, де вона проходить над залізничними коліями. Заплатили йому ще десять карбованців — непогано за п'ятдесят кілометрів і півтори години очікування.

Певно, шофер виклав усе, що знав, — не приховав навіть свого заробітку, хоч про такі речі таксисти розповідають неохоче.

— Чи були в пасажирів з собою речі? — запитав шофера Козюренко.

В жінки — сумочка, вона ще довго шукала в ній гроші. У молодика — великий новий імпортний портфель. Таксист ще позаздрив: у цей портфель може вміститися дуже багато. Молодик ні на мить не залишав портфеля у машині. Навіть коли вискочив на кілька хвилин на автобусній станції, забрав його з собою.