Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 4

Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.

Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.

Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії.