Читать «Iсторичнi есе. Том 2» онлайн - страница 5

Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:

“Інтелігент-українець завжди залишається росіянином. Вихований у російській школі та на російській літературі, він у публічному житті - як урядовець, адвокат, учитель, лікар, науковець і т. д. - постійно вживає російської мови... Це співжиття з російщиною витворило в української інтелігенції почуття повної національної єдності з Росією”.

Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси. За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.

Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.